Пісні фронту 2023 (# 57)

Декілька треків від представників української попсцени, що намагаються стати суголосними навколишній війні з Росією.

Українська попмузика змінюється повільно. Інколи навіть декілька вдалих альбомів за рік може бути великим щастям. Ще повільніше змінюється реакція місцевих музикантів на якісь великі виклики. І саме тут немає жодних особливих сподівань, оскільки майже увесь перебіг цього процесу можна передбачити наперед.

Хто страждав кон'юнктурою та халтурою до війни, той продовжує її робити зараз у неошароварних шатах. Історія вкотре повторюється тьмою аматорського трешу, який за місяць вже ніхто навіть не згадає.

Аморфна попса й досі так тримається зубами за щось старе, що може дати лише щось банальне у своїй пластмасовій плаксивості.

Досі важко зрозуміти той момент, хто ж така Тіна Кароль і чого вона хоче. Місцева Кайлі, тутешня хтось там ще, така собі послідовниця Джамали. Вона аморфно перетікає з чогось у щось, щоб дати пласкі спроби інкубаторного щему у чомусь схожому на соул, хоча Jessie Ware якраз випустила новий альбом.

Львівська варіація Ірини Федишин з торішнім етнокодом у диких джунглях любові.

Лінивий соул пасує Отою, але для кращого ефекту потрібні адекватні тексти та відсутність в кадрі сорочини The Curly.

Бандуристий фолк львівського гурту Три кроки в ніч з новим походом у психоделічний грув ініціації.

Плаксій Santorin з дещо кумедним голосінням про Голлівуд, який ніколи не світитиме Скофці.

Майбутня підписантка Ванька Клименка вже так не бачить берега за своїм етнокодом, що мусить вже вийти на якусь колабу з Псюком.

Комедійна ліричність баналу від місцевої переслідувачки ритмів і поз Факасутри.

Ще б трохи і була б якась Джеррі Гейл для дещо просунутих далі, але Джері ніколи б не додумалась до такого саунду.

Співачка Kola у масці Наді Дорофєєвої за барабанами з безпомічним текстом про зміни, які їй навіть не сняться.

Скофка-поп під гітарку від Волошина та Хаса, які десь у Львові хочуть відкрити двері у рівненське болото.