Легенький саундтрек до нових українських фільмів, а також й таких, що існують лише у шухлядках.
Дещо запізнілий альбом виконавиці Леї, де вона являє себе чимось на кшталт Хухи-Моховинки з когорти нечистої сили Василя Короліва-Старого.
Невчасність – це найбільший гріх, але місцева виконавиця Лея навіть не усвідомлює у своєму блаженному невіданні цього доконаного факту. Вона лиш блукає цим наївним бестіарієм без жодного натяку на щось жахливе чи страшне.
Надзвичайно легко назватися відьмою чи вовкулакою, але колись потрібно буде відповідати за це кров'ю. Лея наразі не готова до подібного. Вона лише вчиться, лише замріяно приміряє на себе далекі образи. Звісно, що у цьому місці не варто сподіватися на щось надзвичайне, адже се лишень юнковий косплей, фольклорний комік-кон десь у Меджибожі чи Чорткові. Діти тішаться, бо ще не вміють плакати.
Чи варто нарікати на те, що Мандалорець – це казочка для шкільного віку, а Обі-Ван Кенобі та Книга Боби Фетта опрацьовують франшизу для ясельного віку? Ні, певне, оскільки й альбом "Бестіарій" – це франшиза української героїки для найменших. Якби вкраїнська принцеса Лея поцілувала свого братика, о, то це б, звісно, вже було значно цікавіше.
Якого глибшого занурення у фольклор вона потребує? Для кого? І для чого? Он як нарід преться у коментах під Віталіком та Тайлером про говірку у Довбуші чи Памфірі, хоча тієї говірки там, як кіт наплакав. Якби там справді говорили по-місцевому, то ніхто нічого б не розумів. Це просто така собі видимість чогось екзотичного, заохочення до ілюзії чогось справжнього під місцевою ейфорією. Момент розчуленої причетности до рідної землі на старті вселенської любови до неньки-України.
Якщо взяти, наприклад, старий матеріал Варіантів про Печиніжин, де й народився Олекса Довбуш, то наприкінці там є відео, де кожен охочий зможе позмагатися зі своїм розумом за розуміння мови місцевого мешканця.
Нема на альбомі "Бестіарій" (2023) ні страху, ні містики, оскільки ніхто цього нині не розуміє, не готовий до цього. Навіть війна наразі народжує лише неофітів простих істин на кшталт Мишка Правильного. Матерію Леї важко назвати альтернативою, фолк-роком чи фолк-металом. Нині це просто попрок. Гурт Evanescence для сніжинок. Усім своїм піднесеним пафосом він притьма відразу готовий набір саундтреків до нових українських фільмів на кшталт Довбуша чи Джури-королевича ("Мара", "Блуд"). Або ж дещо запізнілий саундтрек до канадської стрічки Гіркі жнива (2017) Джорджа Менделюка про Голодомор ("Відьма").
Поки Лея гладенько вишиває хрестиком, вигрібає зрозумілою лірикою та чіткою системою ("Вовкулака"), то які можуть до неї бути питання? Десь можна пригадати Гайдамаків (року так 2001), а десь й мамцю багатьох нинішніх колективів – Крихітку. І, до речі, чи десь далеко утекла від подібної саундтрековости гімнів Тінь Сонця? Чим це гірше за The Hardkiss? Так, Леї добре у цій системі з кліше спонукальної героїки ("Чугайстер"), але хіба вона одна нині така? Чим вона гірша за Юлю Юріну, яка багато говорить про глибини народної музики, але насправді не робить нічого понад дискографію гурту Go_A?
Жахіття на альбомі Леї розпочинаються там, де вона починає давати штучну стервезність, залазити у хибну іронію чи поратися речитативами у треці "Підмінок" (щось подібне було у співачки Mokosha на альбомі "З темної матерії"). Найслабше місце цього релізу – це спроби присісти на коментування актуальної політики навколо. Навіть у її дещо запізнілому альбомі одноразовий персонаж хейтспіч вже зовсім якийсь допотопний там, де намагається давати Слєпакова слабенькою лірикою ("Бавовнятко"). Щось подібне можна написати й про Садсвіта ("Страдча").
Хлопці зайві на цьому альбомі Леї. Подібне вже було на альбомі Структури щастя "Смуга" (2022), яка також полюбляє бавитися іграшковим відьмацтвом. Певне, що десь незабаром можна буде сподіватися на колабу цих двох виконавиць про волохатих козлів навколо. Але наразі феміністичне фентезі в Україні – це чиста фантастика.