Довбуш

Третя стрічка Олеся Саніна за останні двадцять років мляво нюшить сліди, щоб ліниво вийти на карпатську мішанину стрічок Останній з могікан та Хоробре серце.

Усе схоже на те, що Мамай (2003) наразі лишається найкращим фільмом режисера Олеся Саніна. Довбуш (2023) хоч і перевершує стрічку Поводир (2013) у деяких аспектах, але навіть зі своїм фінальним фокусом мало на що нині може претендувати.

Найближчою та найвдалішою аналогією до цього Довбуша буде пісенна творчість Івана Поповича. Свого часу Попович дещо неправильно зрозумів піднесену соульно-фанкову вітальність та викривив її своїм покручем до зашкарублих мужицьких гімнів. Відтоді він лише шумовиння того, що звикли називати українською естрадою, бліда тінь великої епохи Українського соулу, але саме його, на жаль, разом з Бобулом та навіть Гігою чомусь і асоціюють з цим феноменом.

Після розбишацьких стрічок радянського періоду Олекса Довбуш (1959) Віктора Іванова та Камінна душа (1989) Станіслава Клименка прісне кіно з дрібкою гумору від Саніна може лише зверхньо стібати аматорську стрічку Легенда Карпат (2018) Сергія Скобуна, де Валерій Харчишин бавився у Довбуша у парі з Марічкою Яремчук.

Якщо забрати лінію гуцульського Ісуса, яку розпочали у фільмі 1959 року та довели до любительського абсурду у стрічці 2018, а також косплей під фільми The Last of the Mohicans (1992) Майка Манна та Braveheart (1995) Мела Ґібсона, то від нового Довбуша мало що лишиться. За усіма трудами чотирьох сценаристів цієї стрічки режисер Санін вже традиційно може дякувати своєму вірному оператору Сергію Михальчуку, який постійно витягує його фільми у щось притомне. Разом з ним Санін спокійно може знімати у русі карпатську фауну для National Geographic чи забіги й перегони на Олімпіадах. А ще Михальчук у Довбуші чудово фільмує пейзажі, натюрморти та деякі обличчя.

Санін особливо не мудрує та доволі безхитрісно знімає своє ліниве кіно, яке ще й претендує на фінальний фокус. За ним, до речі, можна лише уявляти те, що після такого Марічка дозволятиме зі собою робити своєму чоловікові, оскільки у цьому цнотливому фільмі нічого подібного не буде. Цей Довбуш занадто боязкий для карпатської еротики Камінної душі чи навіть Тіней забутих предків (1964) Сергія Параджанова, якого Санін тут інколи цитує. За сцену, де Іванко годує з рук Марічку суничкою у лісі, можна було віддати душу, а у Саніна з чогось такого лише файка на тлі легкої оголености, сороміцькі коломийки та зітхання покоївок з подушками.

На щастя увесь протестний пафос сконцентрували у трейлері. У самому фільмі його трохи там-сям розкидало вітром, і це вже не настільки жахливо, оскільки можна було б написати, що того пафосу у Саніна ще більше, ніж у радянському фільмі 1959 року. Але й цей момент відразу псує інкубаторна музика середньостатистичних блокбастерів, що лиш посилює безликість цього розшарпаного фільму.

Довбуш Сергій Стрельников, який грав сенсея батька Тараса у фільмі Безславні кріпаки (2020), якийсь занадто млявий на тлі брата Івана, який чомусь говорить інтонаціями фронтмена Харчишина. Стрельников хоче дати щось з опришка Анатолія Хостікоєва з Камінної душі, але йому ще доволі далеченько до тієї бахурської харизми. Іван Олексія Гнатковського навіть ближче до демонічної самотности героя Хостікоєва десь високо у горах.

Марічка Дарії Плахтій не надихає зовсім. Вона просто статистка у цій гуцульській баєчці, мовчазна та заплакана. Вона так дрібніє у деяких епізодах, що незабаром вже зможе зіграти свічечку. Коли вона нарешті показує якийсь підступ на обличчі, то це вже останні секунди фільму перед довгими титрами. Після такого навіть один її русизм на тлі місцевих діалектизмів, то вже зовсім несуттєва дрібничка сценаристів.

Деякі вдалі сцени (пограбування, єврейський містик) чи актуальні перегуки у Саніна просто губляться за всіма тим його дощами та грозами. За хапливою театральщиною костюмованої масовки. За вже звично недбалою грою дітей. За безцільними євангельськими алюзіями про три дні та 300 злотих, а також натяками на безсмертя. Десь в епізоді з контуженими видіннями весілля у режисерові навіть можна запідозрити фаната стрічки Летять журавлі (1957) радянського режисера Михайла Калатозова, який також якось фільмував Каплицю Боїмів зі схожого ракурсу у фільмі Змова приречених (1950).

Такий прісний Довбуш стає ще однією втраченою можливістю для українського кіно нарешті зняти свою оригінальну історію без цілковито зайвих запозичень зі закордонних фільмів. А якщо Санін вже так кохається у постмодерній цитатності, то міг би на цьому матеріалі замахнутися на місцевий рімейк боллівудської класики Помста і закон (1975) Рамеша Сіппі. Щось вестернове у нього там було, то міг би спокійно стати піонером гуцульського спагеті-вестерна на цих теренах. На серіал Карпатський рейнджер, де Плахтій грала помічницю шерифа, можна спокійно закрити очі.