Джура-королевич

Аматорський постмодернізм від режисера Гойди, який так і не визначився з тим, що ж він хоче фільмувати у своїй казочці: Біблію, Проппа, Кемпбелла, Шекспіра чи Подерв'янського.

Пубертатна стрічка Джура-королевич режисера Антона Гойди є типовою українською розвалюхою на нивці місцевого фентезі. Дешева халтура недбалого мислення на обмеженій бутафорії знімального майданчика у Тараканівському форту, що не нажебрала навіть на трейлер.

Це ще одне багатостраждальне кіно, яке ніяк не може дійти до українського прокату, оскільки режисер Гойда у дитинстві трохи не додивився чехословацьких казок. У його стрічки примітивне мислення бомжуватого квазіфентезі Сторожова застава (2017), яке намагалося надолужити своє здохле одоробло модерновими приколами. З якогось химерного боку фільм Джура-королевич навіть можна назвати приквелом багатостраждального фільму Казки старого мельника (2020). І тут, і там совкове мислення ніяк не може зрозуміти, що ж нині робити з гомосексуальними нахилами нечисті у казках мудрого українського народу.

Цим, до речі, також страждає й цьогорічна мультиплікація Мавка. Лісова пісня. Її, окрім сценарної халтури, з Джурою-королевичем ще єднає й потяг до невротичної гомосексуальности у зображенні поганців. Можна, звісно, довго гадати звідки все це у них у нинішні часи, але, схоже, що все це лише гіперболізований результат міксу аматорських рук зі спадком радянських казок Олександра Роу. Важко якось повірити у те, що хтось з них є фанатом голлівудського кіно 30-х років минулого століття.

Та попри все це українське кіно кудись таки рухається. Когось, певне, це мусить втішити, але на ниві місцевого трешу стрічка Джура-королевич таки дещо випереджає кудись убік позитиву відвертий непотріб на кшталт Король Данило (2018) та Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке (2020).

Довгобуд Гойди постійно супроводжує якесь суцільне западло. На шекспірівських стежках Джура-королевич лише трохи розминувся з фільмом The Northman (2022) Роберта Еґґерса та його княгинею Ольгою. А ще ж є The Green Knight (2021) Девіда Лоурі та потойбічні сцени у Guillermo del Toro's Pinocchio (2022). Таке невигідне сусідство мусить цілодобово мучити совість режисера Гойди пекельними карами втрачених можливостей біля усмішки нового секс-символа Максима Самчика.

Він би міг нарешті відкрити його шалену харизму з голим торсом усьому білому світові, але так і не визначився з тим, що він хоче фільмувати у своєму фентезі: Біблію, Проппа, Кемпбелла, Шекспіра чи Подерв'янського. Дешева бутафорія у Тараканівському форту впевнено штовхає його вбік стрічки Monty Python and the Holy Grail (1975), але у нього великі проблеми з гумором, абсурдом та четвертою стіною. Його королівство – це суцільна руїна, його костюмований треш – нерухомий та старомодний. Ні тобі дух Котляревського підтягнути за таких обставин, ані місцевого Гамлєта з дрючком поблизу такої канхвєти Тузік.

Гойда ще навіть гадає, що має якісь іронічні брижі у своїй мішанині 300 спартанців (ще галочка вбік квіру), Робіна Гуда (з Костнером), Володаря перснів та Гри престолів. Навіть вважає, що має якусь надію на продовження свого дешевого фільму. У фіналі стрічки злий чаклун Кранк заходить у кадр зі своїм маленьким дартом вейдером, який, схоже, з'явився на світ шляхом партеногенезу, таким собі непорочним зачаттям без Діви.

Актор Віталій Салій може вже змагатися з Романом Халаїмовим за звання найкращого поганця українського кіно, але цей його чаклун трохи так собі. А все тому, що Джура-королевич – така ж прісна казочка з діснеївською пісенькою про головне, як і його бенефіс Я працюю на цвинтарі (2022). Невипадково ж тут з'являється алюзія на "Дари волхвів" О.Генрі. Гойдин пубертат такий же невинний та цнотливий. Марійка, звісно, подарує Іванкові свій сімейний ніж, а Іванко дасть Марійці помацати свій магічний амулет, але окрім цілунку тут ніц не буде. Для чого тоді Марійчині перса так особливо переливаються прекрасним на сонці?

За майже повної відсутності акторської гри та сценарію у казковому середовищі, яке інколи корегують коміксом, режисер Гойда може спокійно зосередитися над своїми ваганнями між традиційним та сучасним.

Він би міг спокійно осідлати феміністичну хвилю, але наразі ще не знає, що йому робити зі самотніми жіночими персонажами у головних ролях. Тому й блукає манівцями на сторінках Біблії біля образів Мойсея, Ісуса та вифлеємських немовлят впереміш з жартами про тещу та чотких пацанів. Трійця козаків на дозвіллі – це янголи-охоронці нового ісуса Іванка, який воскресне після сходження у пекло та переможе невротичну гомодиктатуру регента Егерта, молодшого брата своєї мами.

Сумно, що актори Гойди лише інколи можуть вродити якусь іскру (Вертинський в ролі перевізника). Всі вони змушені приречено блукати цим режисерським пеклом у пошуках себе та грати одну фанеру. Кукуюк, наприклад, дарує фільму єдиний нормальний прикол про корупцію у потойбіччі, але перед смертю навіщось дає Тараса Бульбу (більше комуністка Бортка, аніж Чортової дюжини).

З мінімально цікавих ідей у фільмі можна назвати лише магічний кубик рубика, який заплутує свідомість жертви дзеркальними лабіринтами. Але для чого і це все, якщо двоє рекламних діток Іванка та Марійки продовжують бавитися на руїні?