Макс Барських "Зорепад" (2023)

Солов'їний Макс Барських з прісним поп-хаузом та цнотливою лірикою про якесь диво у майбутньому.

Якщо богомільний танцюрист Монатик – це Іван Дорн для бідних, то Макс Барських – це Іван Дорн для скупих та сором'язливих. На своєму першому україномовному альбомі його ліричний герой своїм приреченим романтиком повільно скніє у стилі сільная женщіна плачєт у окна.

Героїчному образу Макса Барських на альбомі "Зорепад" бракує іскри, ризику та виклику. Напрочуд легко прийняти той факт, що ніхто з кобіт не хоче мати справи з цим приреченим меном без фантазії, який постійно скиглить у куточку про якесь диво у світлому майбутті.

Схоже, що гурт Kazka вичавив на своєму дебютнику всі соки у цьому форматі в Україні. Нині навколо їхніх послідовників навіть не злічити, а до Дорна Барських не дотягнутися. Якщо він хоче, щоб його одноманітний поп-хауз порівнювали з Анною Трінчер, то це легко можна зробити. Тішити його може лише та думка, що його цнотливі тексти таки перемагають вже зовсім безпорадну лірику Володимира Дантеса на альбомі "Кити" (2023) у якомусь заочному змаганні між ними, колишніми російськомовними виконавцями, які нині все перекладають українською.

Своїм інкубаторним попом Барських надзвичайно легко пристати до целочка-попу Дорофєєвої (та інших виконавиць з президентського пулу співаків). Він увесь такий нетоксичний мачо у своїх маніфестах про краще життя незабаром, що це особливо має тішити усіх у нинішніх умовах ("Не плач", "Але"). Чи з цієї парафії походить його всеохопна беззубість? Певне, що ні. Він увесь такий старанний під час прелюдії, що вже навіть не встигає дійти до кінця. Старанний, стерильний та безликий. Але вже добре, що неошароварних натяків тут майже немає.

Якщо щось й можна запам'ятати на альбомі "Зорепад", то лише сінти у треці "Ритми". Все інше, то якісь бляклі кліше чи весільні гімни на стежину щастя ("Все можливо"). З таким романтичним обличчям йому б вартувало надихатися веселою та винахідливою творчістю Гаррі Стайлза. Гаррі знає, як зробити свято, а Барських лише прісно куняє у куточку. З Барських свята не буде ("Все можливо").

Окремим питанням його першого україномовного альбому є переклади старих хітів з російської, які відразу псують своїм болотним духом усю попередню атмосферу "Зорепаду". Це якась особлива комедія нині чути у всіх цих туманах-манах-манах і групу Ласкавий май, і тінь Поплавського, і щось схоже на старомодний стайл Івана Navi. Кумедно чути те, як він акуратно намагається увімкнути шматочок Івана Дорна та чомусь забуває про всенародний хіт Юлії Рай "Річка" ("Береги").

У всіх його вітаннях 90-м, де особливо масованим має бути вітання суперхітові Night Crawlers "Push The Feeling On" ("Лий, не жалій") і де він відразу все псує своїм вокалом ("Подруга-ніч"), потрібно зрозуміти лише одне – чому від нього так перлися ті росіяни, якщо у них були свої Гості із будущєва чи Hi-Fi?

Це Барських, звісно, що не допоможе, але на прощання йому таки варто лишити трек Channel Tres "6am" з мініальбому "Real Cultural Shit" (2023). Можливо, й справді станеться якесь диво.