Гоня "Головний біль" (2023)

Львівський речитативець Гоня випускає у широкий світ свій маніфест зраненої душі, щоб у фіналі цього акта зрозуміти щось набагато важливіше, аніж весь цей реп.

Гоню, як усі вже зрозуміли, заводить лише Туча. Лише вона змогла розбурхати у ньому щось добре. Його направду щось таки так взлостило, що він нарешті піднявся над собою і продемонстрував паростки персонального росту, шматочок візії нового Гоні, Гоні прекрасного.

До Тучі у житті братчика Гоні не було нічого справжнього. Власне, репер Гоня – це звичайнісінький фейк. Його скоромовки важко було назвати репом і в рецензіях на його мініальбоми "Саботаж" (2020) та "Ні в кут, ні в двері" (2022) Варіанти звикло кликали його недорепером десь на пів шляху до псевдорепериці альони альони.

Вже тоді кляті сексисти могли заявити, що у Гоні якась стереотипно фемінна лірика. Неоформлена, хаотична та надто емоційна, така, що потребує міцної руки та доброго паска. Виразну віктимність його дебютника "Головний біль" також добре помітно здаля у тій його маніпулятивній обкладинці з оком, дзеркалом душі, у яке йому нині плюють всілякі нехристи своєю сучасною оптикою.

Лише Туча знайшла довгого ключика до його заповідної душі. Десь там, глибоко всередині, розбурхала у ньому своїми рухами досі незбагненні порухи. Осяяла, так би мовити, своїм промінчиком щастя його знерухомлену пітьму. І він відгукнувся їй у відповідь трепетним відгуком нутра, усім сокровенним свого єства. Відкрився їй, наче квітка Сонцю, адже вже навіть у Степана є своя Рамона Флаверс.

За такої чарівної пригоди навіть дивно, що у суголоссі двох учасників Глави 94 й досі не виник план профеміністичного мюзиклу про двох друзів, які виросли на злих вулицях урбана. Мюзиклу виховання. Один вчасно потрапив під опіку феміністки та поступово перевиховувався під її мудрим крилом. Інший же продовжував бунтувати, давав зрадливі інтерв'ю та повсякчас опирався наскрізній силі жіночої любови, її ніжній, але впертій руці. Та за посередництва Тучі таки відцурався клятого патріархату та усіх демонічних справ його, і вільним та оновленим увійшов до нового світу з новими піснями.

Цей мюзикл обов'язково має римуватися з якоюсь заокеанською класикою, наприклад, мюзиклом "Оклахома". У львівській географії це мус бути мюзикл "Міст на Патона" з огляду на двояке нині трактування мосту як побратима веселки. У його фіналі вони триматимуться за руки та співатимуть про те, як крізь роки втрат та болю знову віднайшли себе, свою братню любов на самісінькій лінії втечі. Ніхто вже нікуди не втіка, а вдячно приймає себе та один одного назагал.

Всі плачуть покотом, а хлопці втирають рясну, нетоксичну сльозичку, якою можна напувать навіть птахів небесних без жодної шкоди для здоровля. І співають семплами Миколи Кондратюка "Ясени, ясени, бачу Тучу завжди край дороги. Їй вклоняюсь до ніг, як вертаю з далеких доріг. Ти приходиш у сни, як дитинство моє босоноге, ти приходиш у сни, дивний стан її новизни". Якщо Bad Bunny зміг у Монако, то й вони зможуть у Львові. Їхні стежки якось розійшлися, але завдяки цілющій силі сестринства вони змогли подолати всі перепони на шляху до взаємного щастя, щоб разом, рука у руці, зустрічати світанок нового дня в ім'я всесвітньої адженди та діверсіті.

Проте на дебютному альбомі "Головний біль" тучамен Гоня все ще йде іншим шляхом. Там, де немає Тучі, нема й вечірки ("Дай мені ще", "Тіло"). Ні, він, звісно, намагається. Кращий саунд, урізноманітнена новими темами та словами лірика, але його скоромовки нікуди не щезають ("Пролог"). У своїх інтерв'ю він часто говорить розумні речі, але всі вони десь зникають на шляху до альбому ("Таким, як ти").

Його кумедний мораліст-аматор досі не спить та потребує фітів з Мішою Правильним (вже є) та старим-новим Отоєм ("Скіт"). Його косплейний гнів призводить до комічного хайпу, де він, схоже, ще не зовсім усвідомлює через впертість віктимної пози усі свої таланти коміка та деякі моменти абсурду. Гоня – майстер перебільшення. Ну, який з нього берсерк у світі Говарда Лавкрафта зі звитяжним девізом "я їбу всю прогресивність раком" ("Сильно, та не зовсім")? 

Ну, який з нього Каньє Вест ("Інферно")? Каньє – живий бог, який тупо гонить, бо може собі таке дозволити під ногами. А Гоня зі своїм статусом і масштабом може стати з такими скоромовками лише Вакарчуком у широких штанях: "я воскресну", "не засцяв", "обіцяю", "буду захищатись", тьху. От справді цікаво, а яким би був Гоня у лосинах та з маллетом обабіч тих гітар? Певне, мусів би дивитися серіал Миротворець для гнучкості мислення. Власне, ретровейв його вже чека обіймами, оскільки там Гоні значно краще, ніж у репі ("Найгірша пісня про любов 2"). Варто лише дещо підтягнути механіку текстів.

Вся ця комедія враз зникає мовчанням після останнього трека "Лишитись тут", де справді поволі починає з'являтися новий Гоня. І річ не у тому, що він там фаталістом пише реквієм та ставить пам'ятник біля згадок про Скрябіна. Якщо раніше він поводився, наче безсмертний герой з коміксів, хоча навіть у Суперкрихітках більше психоделії, то нині він справді дещо усвідомив про себе, життя та цей світ. Це все ще у нього на інтуїції, але тягар реального вже з ним. Моментами Гоня вже зрозумів щось значно важливіше, аніж дитсадкові протистояння з Тучею чи умовними лібералами. Щось більше, ніж вся ця катавасія. Щось важливіше, ніж увесь цей реп.