Пограбування по-українськи

Типова довоєнна псевдокомедія про пригоди маминого синочка у банку, яка у фіналі своєї надуманої дурні охоче проповідує сімейні цінності.

Війна трохи переплутала прокатні плани місцевих мистців. Усе схоже на те, що Пограбування по-українськи режисерка Аліна Бухтіярова закінчила ще перед колгоспною псевдокомедією Бурштинові копи (2021) та примітивним серіалом Моя улюблена Страшко (2021).

Лише цьогоріч Пограбування по-українськи з'явилося у прокаті на декілька днів, хоча воно спокійно могло йти відразу на Ютуб без жодних зазіхань на кишені глядачів. Це типовий довоєнний треш (див. Велика прогулянка). Збіговисько всіх можливих кліше та стереотипів без жодного натяку на гумор. Звичайна продукція Кварталу 95 чи НЛО TV, яка продовжує плодитися своїм рагульським стайлом й нині (Встигнути до 30), оскільки інакше вона просто не вміє.

Ця недокомедія з жартами для одноклітинних прісна, наче душа почаївських парафіянок. Вона може лише перелякано паразитувати своїми аматорськими талантами на чомусь більшому – The Italian Job (2003), а також, звісно, веселий оригінал 1969 року з Майклом Кейном. Це навіть не фарс, гротеск, абсурд чи пародія на кшталт Loaded Weapon 1 (1993). Навіть комедійне пограбування банку у фільмі Flypaper (2011) тут недоречно згадувати, а що вже заїкатися про Inside Man (2006) Спайка Лі.

Бездарність примітивних приколів у фільмі Пограбування по-українськи вже традиційно для більшості місцевих недокомедій плекає тупість як доконаний факт. Можливо, що навіть винаходить новий піджанр – маразм виховання. Присутність у кадрі Влада Ями несподівано закільцьовує це кіно про мажорів у поліції з убогою маячнею Нереальний копець (2021) та створює якийсь свій, приватний мультивсесвіт для особливо обдарованих інфузорій.

Бухтіярова так боїться перейти будь-які межі, що може лише мляво бухтіти у своїй бухті. Навіть якщо вона й бачила Blade Runner 2049 (2017) десь у минулому житті, то це ще не значить, що Даша Астаф'єва може стати Аною де Армас. Особливо з Дзідзьом у саундтреці. Бухтіярова так боїться сказати собі хоч одне слово, що глядач у 2023 році мусить спостерігати російські написи на екрані та співчувати бабусі-кедебістці (хто ще міг завести такий роман на Кубі), яка у фіналі отримає всі гроші.

Бухтіяровій подобається фільмувати казочки для найменших. Дивно, що вона досі цього не зробила, адже пластика радехівчанина Остапа Халавка чудово лягає на щось подібне на узліссі, де Дзідзьо бігатиме обпісяним лісовичком. Пролетарська свідомість режисерки Бухтіярової особливо полюбляє справедливі кінцівки з перемогою сімейних цінностей. Вона так сентиментально плекає свої історії про маленьку людину у жорстокому світі бабла, що мусить обов'язково стати достоєвським для маленьких. Якби вона застала Радянський Союз у свідомому віці, то точно б мала у фільмографії своє маленьке кіно про зустріч Володимира Ілліча Леніна з дітками на галявині.