Нереальний копець

Бухий скелетик фільму від режисера Олександра Бєляка дриґається туди-сюди від несмішної комедії до сентиментальної серіальщини.

Торішнє своє кіно Гола правда режисер Бєляк стирив у італійського фільму Perfetti sconosciuti (2016). Його новий фільм про перевиховання мажора в лавах доблесної поліції вже нагадує своїм сюжетом російський серіал Мажор (2014). Якщо Голу правду можна було назвати тупою хохляцькою пародією на італійський фільм, то Нереальний копець – це вже придуркувата реклама української поліції. Схоже, що політ фантазії в режисера Бєляка більше нагадує джмеля, аніж білочку, а тому вже наступний його фільм косплеїтиме російський хіт Холоп (2019) та преображатиме мажора на території серіалу Кріпосна.

Нереальний копець, звичайно, що хоче чогось більшого у своїй історії про двох копів-напарників. На стіні висить постер фільму Bad Boys (1995), начебто актор Дмитро Ступка косить парсуною під Енді Семберга з серіалу Brooklyn Nine-Nine, а танцюрист Влад Яма нагадує про першу частину стрічки Lethal Weapon (1987). Але Нереальний копець навіть не хуліганська пародія на кшталт Hot Fuzz (2007), і навіть не абсурдова комедія а-ля The Other Guys (2010). І навіть не місцевий варіант Police Academy (сакрального напису на телефонній будці тут точно немає). Політ фантазії режисера Бєляка точно не долітає до південнокорейського хіта про копів та смажену курочку Geukhanjikeop (2019).

Це типова українська халтура з тупими приколами а-ля фільми 95 кварталу (Ступка на турніку періодично карикатурить їхній логотип), серіали студії 1+1 (типу, Великі Вуйки) чи фільми режисера Сергія Вейна (Бєляк з Вейном вже мають замутити якусь колабу з такої нагоди). З актором Бокланом уся ця пурга ще більше нагадує якийсь загублений спін-оф серіалу Слуга народу.

Це навіть не кіно, а скелетик з решток чужих фільмів, який вітер хитає туди-сюди від бездарного кривляння до сентиментальної плаксивості мексиканських серіалів, і тому дещо дивно, що мама мажора раптом не виявилась мозком злочинності в мамі-Одесі. Школотне кривляння від Бєляка вкотре трясеться над анальною фіксацією (вже у своїх натяках на броманс). Акторська гра відсутня взагалі, а тому голлівудське дублювання ще більше натякає на те, яке ж це все дно разом з Владом Ямою.

Тривалість цього фільму можна було обрізати на половині, але кудись потрібно було впарювати продакт-плейсмент та згадувати про Jerry Heil, alyona alyona, Вакарчука та Парасюка. Романтику Діани обрамляють інтонаціями наївного примітиву. Кліше міксують з маразмом про хом'ячка та маленькі пісюни, а афроамериканця називають козлярою. І все це разом з бородатими анекдотами ще й добивають чимось допотопним в образі Бориса Барського з Маски-шоу.

Майбутнє у режисера цієї маячні Олександра Бєляка може бути хіба що в тілі його актора Богдана Юсипчука. Він щось середнє між театральним терористом Пореченковим та Джеймі Дорнаном на пенсії, а тому, певне, від режисера Бєляка вже можна очікувати на П'ятдесят відтінків сірого у геріатричному пансіонаті. Це саме його рівень фільмової деменції та його питома аудиторія.