Побачення у Вегасі

Ще одне трешеве роуд-муві режисера Сергія Вейна з подальшим преображенням головних героїв на шляху до щастя.

Після лютого трешу хлопчика Дурнєва у фільмі Продюсер режисер Сергій Вейн знову виходить в український прокат зі ще однією несмішною комедією. Помітно, що Вейна надихає кіноманський приклад Тарантіно, але це поки не той випадок, оскільки природа старанно ньому відпочиває. Вейн знову реалізовує свою улюблену парафію начебто наркотичного тріпу, і якщо довго думати, то можна, наприклад, побачити у тому чимало спільного творчістю з Михайла Іллєнка, який стартує зі своєю Толокою наступного тижня.

У Побаченні у Вегасі режисер вже дещо устаканився у своїх творчих методах після попередньої стрічки. Він може спокійно вже відмазуватись гарною картинкою, але цим зараз (разом з фільтрами) нікого не здивуєш, і тому ця стежинка веде його прямісінько у National Geographic. Він використовує ніби правильні кліше та лекала, але постійно щось у тому не так (привіт Іллєнкові ще раз). Вейн запопадливо намагається запакувати свій сценарний треш у папірчики шику та люксу, але воно постійно вивалюється назовні своєю гидотою. Якщо не жахлива гра головних героїв, то хвиля безбожного сентименталу та банальності. Увесь цей маразм не рятує навіть політкоректне бичування сексизму, а поміж засилля продакт-плейсменту тішить лише реклама уманського пива Вайсбург.

У цьому косплеї головні актори настільки ніякі та дерев'яні, що навіть страшно уявляти поміж них шматочок пристрасного сексу (і цього добра, на щастя, режисер так і не показує, хоча міг хоча б чогось пікантного згадати з Showgirls). Ловелас Артем (якому батько-ловелас зіпсував майже все життя) нагадує сина голови сільради з рагульського серіалу Великі вуйки, а дівчинка Оксана – призабуту зірку відеосалонів Синтію Ротрок, хоча акторка Марина Д'яконенко у стрічці так чомусь нікого не заламала і нікому навіть не втулила. Але вона згадує один фільм Кончаловського, а відтак Ерік Робертс, який навіть стібеться з власної відомості нині, так і залишається єдиною світлою плямкою фільму.

Несмішна комедія – це діагноз (тепер у блуперсах вже не чути російської, але це нічого не змінює). Гумору тут нема зовсім (навіть іскри чи натяку) і живим свідком цього має стати втомлений Кукуюк в ролі Тараса Соломоновича (нібито Вейн бавиться хоч якимось елементом абсурду). І тому єдине, що лишається стрічці Побачення у Вегасі – це запросити у кадр білоруського кавеенщика Галигіна, а ще тупо й постійно під когось косити (добре, що хоч кличну форму вже навчились використовувати).

Фільми The Hangover, Bridesmaids чи класика Террі Гілліама Fear and Loathing in Las Vegas так і залишаються для Вейна недосяжними орієнтирами у його троєщинській перемотці. На все це косплейне кривляння ніяково дивитися. На всі ці школотні зазіхання на Твін Пікс, де всім їм так далеченько до Ребеки Дель Ріо. Бомж у Venice Beach нагадує преображення Дені Лавана в Лео Каракса. Таісія-Оксана Щурук з фільму Кошмарний директор, або Школа № 5 косить рухами під Єву Мендес у фільмі Hitch (хоча могла згадати щось краще з фільмографії Леа Сейду). У кактусних глюках камео Вови зі Львова бездарно дає Рауля Дюка Джонні Деппа. Некрофіли Brunettes Shoot Blondes обсмоктують цнотливим ротиком дебютний альбом Margot & the Nuclear So and So's. І це все чудовий зліпок цієї трешевої, халтурної та кон'юнктурної ери в нинішній українській культурі (Полякова, Kazka тощо), яку так вдало підсумовує Green Grey зі своїм "Емігрантом".