Зміст статті

1 листопада 2019олександр ковальчук

Кошмарний директор, або Школа №5

Драмеді перевиховання проблемних школярів на вулиці Пушкіна в умовах тотальної кіноумовності.

Російськомовна стрічка Нового каналу намагається поєднати Дедпула з російськими серіалами заради педагогічного ефекту преображення усіх та кожного.

Стартова російськомовність цієї підліткової казочки, яку згодом, звісно, що переозвучували українською, вже вкотре дарує глядачеві під час війни з Росією сюжетик про невідоме місто анонімної країни зі школою десь на вулиці Пушкіна. Все це особливості українського серіало та фільмотворення для піплів з-за поребрика з невитравним совковим душком. У фільмі Кошмарний директор, або Школа №5 його автори-постмодерністи намагаються цю специфічну автентику якось зміксувати з Дедпулом та фільмами Гая Річі, але лише інколи тут з'являються маячки адекватності.

Популярна у сінемі тема суміщення когось з мілітарним досвідом зі шкільними архетипами (а-ля Blackboard Jungle 1955-го чи The Substitute 1996 року) обростає в стрічці Міли Погребіської мелодрамними штампами в дусі дешевих російських серіалів та падає на хвіст виразній кіноумовності. Всю цю православну мішанинку навіть не намагається хоч якось обстібати присутній тут голос Дедпула в тілі черепашки (див. наприклад, Фокстер і Макс), і тому на екрані переважно розгортається вже звичний для нових українських комедій наївний трешик без будь-якого натяку на сюр.

Майже з перших хвилин творчості православних сценаристів можна здогадатися, що чекає на титрах Леоніда Пригунова (екс-працівника пенітенціарної служби та майбутнього директора), зечку Марго та її маму. Саме через святу мораль магічного воз'єднання сім'ї у найкращих традиціях мексиканських серіалів шкільні архетипчики ніяк не можуть реалізувати увесь свій потенціал. Через це й черепашка з голосом Дедпула стане чехівським ремінгтоном у милосердному гепі-енді. Хоча, якщо автори фільму вже так заграють з кіносвітом, то Марго обов'язково мала б зарядити по горішках сцикловому блогерові. А дівчинка Женя, яка так закохана у мачо-рокера Діму, також би могла стати лесбійкою, і це було б набагато доречніше, ніж у Дивних дивах.

Але північна юродивість майже незнищенна і тому у цьому покручі совка з біткоїнами доводиться прорубуватись крізь засилля російських прізвищ, російських назв, російських коментів та російськомовної музики. Для видимості рівноваги тут дають якогось вже зовсім лівого Скрябіна і так, у головного поганця українське прізвище Півторак. Перевиховування учнів-хуліганів та вчителів-аферистів в українській озвучці ще більше б'ється лобом об штучність такого сюжету. Галопом через Гайдая тут біжать в нетрі допотопного гумору за участі "Графа Монте-Крісто" та Втечі з Шоушенка. Після звільнення з пенітенціарної роботи головного героя не лише виганяє з хати дружина, цього сумного Йова ще мусить збити машина та обісрати ворона.

Тут би авторам фільму рвонути у бік передсмертних марень Леоніда Пригунова чи класики Гела Ешбі Being There (1979), але куди там, єдиним прогресом цього фільму можна вважати присутність у саундтреці колективу Пошлая Моллі. На мить здається, що Віктор Павлік може щось більше в акторстві, але це лише мить. Стародавнє борсання фільму у школотних серіалах Зеленського та сімейному трикутнику (з одним сюжетним коником для зечки Марго) ніби й намагається під час руки директора на плечі завучки Алли Борисівни згадати про щось актуальне (yes, me too), але все це таке, випадкове.

Новий директор Пригунов ніби й маніпулює вчителями заради їхнього перевиховання (заради їхнього добра), наче той Ленні Белардо у Молодому Папі, але згодом везе усіх школярів на екскурсію в колонію заради чемного ознайомлення з жахами тюремного життя.

Голлівудські цитати чужерідним тілом скачуть у цій совковій реальності, де Марго та Паша ще цілком серйозно цілуються під романтичним дощиком, хоча наступного дня вже згадують про Харлі Квін. Школотний рокер Діма, наче якийсь старпер, типу, Сукачова, пафосно заявляє, що в Оксімірона фіговий голос та хрєнова лірика, а реп, звісно, це кал. Під час пожежі у школі Леонід Пригунов так вже іконічно рятує Марго з полум'я, ніби це якийсь фанфік кінгівської Керрі з православним колоритом.

Російські серіали – це, звісно, зло, але інколи у цьому кіно не все так кошмарно. Кавальчиками тут з'являється хімія того, що називається кіно і тоді це краще, ніж більшість комедій нового українського кіно чи того, що намагається заходити на подібні території (Поліна і таємниця кіностудії  чи Давай танцюй). Більш-менш адекватний підбір акторів. Вроджена меланхолія Сергія Фролова тут більш притомна, ніж у фанерному Петлюрі. Точкова присутність у кадрі зірки екрану (Бобота та Продюсера) Даші Астаф'євої цілком виправдана і саме тому школота так їсть її очима, ніби Малену.

До серіалів Sex Education чи Euphoria звідси, звісно, що надзвичайно далеко, але хоч якісь мінімальні ознаки розуму тут таки з'являються (епізод з табуретками).


фото: kinoafisha.ua

Автор: олександр ковальчук