Фокстер і Макс

Класика дитячого радянського кіно Чарівний голос Джельсоміно (1977) та Пригоди Електроніка (1979) обіймається з оскароносним мультфільмом Big Hero 6 (2014), щоб вродити свою Матрицю та свого Термінатора.

Анатолій Матешко, режисер приснопам'ятного серіалу День народження Буржуя, іде вже протоптаною стежиною режисера серіалу Останній москаль Семена Горова. Той ще торік міксував у бездарній стрічці Пригоди S Миколая (2018) радянські комедії з голлівудськими реверансами. Тропить Матешко й сліди дитячої радості режисера Максима Ксьонди у фантастиці Бобот та енергія Всесвіту (2018). Той хотів поєднати Алісу Сєлєзньову з Польотом навігатора (не така вже й погана думка) в стилі веселої постмодерної гри а-ля Дісней, Піксар чи Дрімворкс, але лише кумедно пукнув у воду.

Мінімальний поступ дитячого українського кіно у фільмі Матешка таки можна помітити, але все це лише заслуга технологій (песик Фокстер), які просто набагато випереджають мислення самого режисера, його сценаристів та деяких дерев'яних акторів й акторок. З того, що песик Фокстер балакає голосом Дмитра Гаврилова, голосом самого Дедпула, можна було б зрозуміти, що Фокстер і Макс в ідеалі мав би бути пародією на дрочерські фантазії школоти (бо на що ще натякає ефект суперсили в рекламах для чоловіків?) Цю думку лише помножують геймові ефекти під час бійки а-ля Scott Pilgrim vs. the World (2010) Едгара Райта. Благодатну тему голосу Дедпула в тілі пса можна було розвивати до безкінечності. Але чи то дитячий рейтинг, чи то брак фантазії продукують лише дві згадки про дупу (одну, о, Боже, з Енеїди) та одну про собаче наногівенце. Фокстер ще пропонує Максові понюхати свою предвічну обраницю Соню під хвостом (на псячий манір) і це, типу, має бути гумором.

Але пес з голосом Дедпула – це усе найкраще, що є у фільмі Матешка. Фокстер – Ісус, недосяжний ідеал поміж халтурного сценарію, який намагаються врятувати безладними цитатами та ностальгією. Босяцький сценарій, невдалий гумор, фальшиві інтонації, погана акторська гра. Особливо фанерними персонажами повстають батьки Макса (а також й Соні) з невдалим потягом до карикатури, де мама своєю одновимірністю нагадує одну персонажиню з Фіксиків в образі кухонної меблі-тлі, хоча більше мала б нагадувати маму з радянського мультика Малюк та Карлсон 1968 року. Хоча, до речі, діснеївський мультфільм 101 долматинець (1961), на який так рівняється Малюк та Карлсон, то ще той приклад сексизму (як і сама книга Доді Сміт). Лише фільм 1996 року вже дещо адекватніший.

Місцями Фокстер і Макс перетинається з Давай танцюй (не лише в треках Монатика), а епізодиком шкільної самодіяльності і з фільмом 11 дітей з Моршина. Чарівний голос Джельсоміно та Пригоди Електроніка (Гекон передає мотоциклетні салюти Уррі та зринає слово "шеф") зустрічаються з оскароносним мультфільмом Big Hero 6 (2014), а десь і з фільмом про Суперпса (2007). Дарина Полуніна так інколи грає науковицю Алекс, що стає страшно за бідну Лесю Українку у майбутньому байопіку. Максим Самчик (бедбой Шрам у Коли падають дерева) занадто няшний (навіть для Гострих предметів) і не зовсім зрозуміло навіщо малює у блокнотику тег Макса замість того, щоб просто його сфоткати. У навколишній схематичності та невдалій карикатурності поганців акторові Роману Халаїмову (Марлен Владленович у Дикому полі та Медведчук у Забороненому) відверто нема що грати.

Титрам далеко до нового Людини-павука: Навколо Всесвіту. Бедбой Мирон чомусь схожий парсуною на Хеллбоя. Робот з причуханом робота Вертера. Зоряні війни. Том Круз з Місії. Музичка, яка косить під "Elektrobank" The Chemical Brothers. Музикою у фільмі, до речі, займався режисер Дикого Поля Ярослав Лодигін і тому тут інколи чути синтвейвом, який хоче передати привіт Дивним дивам. Макс слухає пацифіста Сансея в анонімному Києві, але на роль шкільного задротика можна було підібрати й цікавіше обличчя. Матриця на слоу-мо. Вантажник під час модної трансформації Макса ніби заблукав у це кіно з Єралашу. Слово-паразит "ніт". Чудесне воз'єднання сім'ї. Три закони роботехніки. У крутій автівці Макс та Соня чомусь не юзають паски безпеки. Навіть якщо все це лише сон задротика чи хоч якийсь натяк пародії на пацанячу мрію, але режисер таки мав би якось брати приклад з закордонних фільмів та серіалів у цьому питанні. На якомусь етапі закономірно вилазить другий Термінатор зі своєю ісусівською сотеріологією. Біля цього нано-Ісуса у псячій подобі можна вже згадати й Блейдраннера (1982), бо саме для цього і виписав Ахтем Сеітаблаєв до свого Захара Беркута самого Роберта Патріка.

Фокстер і Макс також услід за Пригодами S Миколая намагається зайти на непідйомну для нового українського кіно тему підліткової сексуальності. Творці фільму вже так акцентують сексуальну та милу картавість Соні, але нічого такого, навіть поцілунку після героїчного порятунку не буде. Не буде його й поміж Алекс та Геконом, які можуть сподіватися на щось краще хіба що у продовженні фільму чи власному спін-офі. Десь на споді фільму від творців стрічки ще прилітає для школоти тая думка, що наноботи особливо помічні для того, щоб кадрити тьолочок (зі знаком веселкового єдинорога на грудях), але зайти на територію другого Блейдраннера (2017) чи перших Трансформерів (2007) їм ще поки зась.

Занадто мало в Матешка пародії (чи хоча б іронії) на задротські фантазії, де дівчатка дають лише крутим з їхнім потрійним (і таким утопічним) гепіендом. Його фільм, як і ще один невдалий приклад міксування тутешнього та закордонного, Сторожова застава, розвалюється на дрібні частинки, наночастинки і розлітається пилом за вітром. А вже навіть Дастін з Дивних див знайшов свою Сюзі.