Екстрений сайд-проект більш-менш традиційної рубрики Попси попса.
Як серіал Останній москаль підсумовує замкненість майже всієї української культури у пекло бездарності, провінційності та вторинності, так і сингл "Rock & Love" від львівців В. Бєглова та П. Табакова проштовхує в місцеві маси культивування бездарності та графоманії.
Закономірно, що такі ганебні результати потребують потужної піаристичності чи, принаймні, підтримки фейсбучних френдів, щоб хоч якось прикрити фіговим листочком свою нікчемність (як, наприклад, лизнула Останньому москалеві дівчинка на Телекритиці).
Але якщо навіть лише почати слухати уважним вухом цей трек, то можна відразу помітити, що псевдо-романтичний попса-рок від Табакова та Бєглова нічим не відрізняється від учнівської діяльності місцевого кавер-гурту Патриція.
Навіть інтонаціями Табаков так інкубаторно нагадує Панчишина, що можна собі подумати, що це якийсь бі-сайд Патриції, який здали в оренду Табакову. У цій посередній одноманітності не має нічого дивного, оскільки у Львові й так постійно водиться ціле море різноманітної мері та іншої музичної пацаватості.
Усе це щось таке абсолютно ніяке, що так безпідставно хоче здаватись чимось важливим, і є пеклом, де ще хочеться, але вже не можеться, якась безпросвітна імпотенца сірості, яка щось все-таки підозрює, тому що хоче стати чимось справжнім, але вже не може, а тому створює навколо себе ореол праведності та святості, тобто досконалості.
Бо ще можна якось зрозуміти для кого співає співачка Валерія, але для кого співає співак Табаков, групи Мері та Патриція, Остап Канака, Оксана Муха, Андрій Заліско тощо?
Для кого і про що співає увесь цей пекельний легіон львівських виконавців, оскільки жодного року та ніякої любові у Бєглова та Табакова нема? Це імітація імітації, чистий фейк. Якби сказав професор Грицак – не має у них драйву, а якась лише прісна пародія на рок та любов.
Щось напрочуд подібне можна закинути й самому Грицакові, а саме його ілюзіям у закликах (до студентів УКУ) бути революціонерами та бунтівниками. Це звичайно добре, що люди нарешті прокинулись, принаймні внутрішньо визнали власні помилки та вирішили підняти на прапор чужий досвід десятирічної давнини, але ще десять років тому в УКУ за таке проклинали та переслідували. До речі, саме В. Бєглов був причиною шаленого гей-скандалу в УКУ та його невинною жертвою, а все тому, що в УКУ не має нормальної дисципліни, адекватного діалогу та здорової мотивації для студентів.
Звичайно, що випадок Бєглова-Табакова не є чимось надзвичайним у Львові чи Україні. Наприклад, нещодавній та дебютний альбом чомусь легендарних Супервуйків зі Львова після якого дещо незрозуміло за що їх переслідували в Союзі. За пародіювання хард-року та дискредитацію західного способу життя їм треба було ордени давати. Чи, наприклад, Різдвяне гріхопадіння Дроздова, де він різними провінційними неправдами та побрехеньками ледве не зробив з каверної Патриції найкращу групу всіх часів та народів.
На українському рівні подібне перебільшування масштабів на мокрому місці можна, наприклад, відчути на досвіді англомовних команд Brunette Shoot Blondes та The Erised.
Логічно, що тільки в інфантильній культурі міг існувати та когось хвилювати наївний Бузина та можуть існувати ті останні москалі – Бєглови, Табакови, Дроздови, але це вже парафія Ірини Дмитрівни Фаріон, і тому варто швиденько відступати з цієї території навіть п'ятихвилинної ненависті.
Казус Бєглова-Табакова (як і казус Фаріон-Подоляк) цікавий не тим, що всередині (що може бути цікавого у тій нудоті), а тим, що навколо. Чому усі вважають, що слова Ліни Костенко "криголами не плавають у болоті" адресовані саме Кучерявому Котику Небораку, а не усім тим фанатичним шанувальникам Ліни Василівни, поміж яких, звичайно, можна помітити й В. Бєглова?
Його позірна любов до її творчості загальновідома, але там (у її творчості) дуже тоненька межа між генієм та графоманією, яку він у своєму тексті "Rock & Love", звичайно, що успішно перетнув у відомий бік. Ще більше він перетнув цю межу у фейковому проекті The Ukrainians з наступною та багаторазовою профанацією жанру інтерв'ю.
Інколи навіть шкода цих багатостраждальних маляток у цьому провінційному лімбі. Треба, напевне, за них молитися, щоб Господь дав їм сили змінити те, що вони можуть змінити, дав мужності прийняти те, що вони не можуть змінити, і нарешті дав їм мудрості відрізнити одне від іншого.
Вони, якби сказав Жеглов громадянці Волокушиній, глибоко симпатичні, але стали на слизьку стежинку (аферу) паплюження року, любові, української мови та смаку. Їм би нарешті визнати свою безталанність на музичній та поетичній ниві, покаятися, зректися ганебної минувшини та піти, наприклад, підмітати вулиці чи зайнятись чимось іншим, більш суспільно-корисним.
Тим більше, що Садовий майже створив (йому тільки треба нарешті визначитись з офіційним статусом) ЛКП "Хіпстери", яке безплатно, на ентузіазмі (і трохи кар'єризмі) прибирає у різних локаціях Львова. Хіпстери – це піонери Садового, а вони, як співав один антирадянський елемент у книзі "Бронзовий птах" Анатолія Рибакова – "піонери юні, голови чавунні, самі олов'яні, чорти окаянні".
Тому що у цей важкий для країни час, коли потрібно сконцентрувати усі зусилля заради Батьківщини, давати таку халтуру – це злочинна недбалість. Це ганьба для Львова та його ілюзорних посягань на статус культурної столиці України, хоча вже навіть немовлятка знають, що культурна столиця України – це Погулянка.
Бідний Львів, славне місто Лева, на що тебе перетворили всі ці іроди? На фейкову лякалочку, на беззубу русалочку. Спочивай з миром, мертве місто. Спи, Львове, спи. Тебе будуть колисати, пісеньками присипляти, люлі, Львове, люлі.