Петриненко-вейв від шанованого колективу Cape Cod на перехідному мініальбомі звідси туди.
Новий майстер-клас Максима Сікаленка для місцевих болбоїв з суцільними хайлайтами на всіх екранах.
Колись Cape Cod був проєктом електронного продюсера Максима Сікаленка, який завжди витав десь занадто високо для більшості місцевої музики. Нині разом з вокалістом Олексієм Боднарем він вирішив благодатно зійти з вершин, щоб піднести усіх спраглих до себе, у радість якісної музики.
Два альбоми проєкту Cape Cod "Cult" (2016) та "Echo" (2018) увійшли в історію української музики золотими скрижалями. Натхненними заповідями для багатьох. Фірмовими заповітами про хіти та ритми. На тлі цих двох альбомів чимало чого з тутешнього видається малим, дрібним та необов'язковим.
Опісля цих хітових альбомів впевненого англомовного хаузу, геріджу, рнб, брейкбіту тощо надзвичайно важко слухати більшість місцевої музики.
Після Cape Cod якось важко зрозуміти, наприклад, прослуховування зросійщеної співачки Луни з її пострадянською ностальгією (усе вже вкрали до неї). Безалкогольний еренбіст The Curly й без проєктів Сікаленка здається дитсадковим персонажем. А гурту Тонка після альбомів "Cult" (2016) та "Echo" (2018) якось обережніше треба бути з маркуванням "інтелігентний" біля свого попу. Дивно, що вкраїнський всесвіт так ще і не бачив на своїх екранах суперколабу Latexfauna з Cape Cod на хвилі особливої любови до Найла Роджерса.
Привіт Тарасові Петриненкові проєкт Cape Cod передавав ще на альбомі "Echo" (2018). З першими петриненківськими вайбами у вокаліста Олексія Боднара якось здавалося, що далі буде стадіонний нью-вейв ("Час"), де кожен хоче порулити світом, а роки летять у минуле зорепадом. І тим петриненко-вейвом колектив Cape Cod спробує надолужити згаяне в історії української музики на тлі сопричастя історичних моментів піднесення національної самосвідомости тоді (на зорі Незалежності) та нині (під час війни).
Але у Петриненка це переважно були маніфести, всенародні гімни для єдності многих. Cape Cod більше гуртує своїх прихильників значно інтимнішим моментом. І якось трохи сумнівно, зі всією любов'ю до треку ВІА Візерунки Шляхів "Камінь Сонця", що Петриненко міг би потягнути стезю хоча б Johnny Hates Jazz. Хіба що за ідеальних умов.
Цю місцеву тяглість поміж жанрового розмаїття на EP "Матч Поінт" (після торішнього альбому Крейга Девіда сам Бог велів слухати трек "Летіти") добре чути. Новий вокаліст ще трохи поборює матеріал, звикає, обтесується пружним саундом до потрібної кондиції. Водночас він вже спраглий нових викликів, хоче більше випробувати себе у чомусь значному поміж того фірмового хаузу ("Промінь") чи нео-соулу ("Ностальгія").
Після його рнб "Матч Поінт" вже мусив би зайорзати Іван Дорн зі своєю греблею у Парижі. А якщо гурт Tvorchi чогось там хоче ще від Вікнда (нині, схоже, просто Абеля), то мусить спочатку записатися в учні до Сікаленка. Прибирати його квартиру, носити воду на дев'ятий поверх, прати його речі чи варити йому їсти.
P.S. Цікаво, обкладинка мініальбому "Матч Поінт" просто так нагадує обкладинку альбому "No World" (2013) елейного гурту Inc. чи у тому варто шукати щось більше окрім апофенії?