article

Луна "Illusion" (2023)

олександр ковальчук
середа, 17 травня 2023 р. о 20:20

Спіритичний сеанс обережного перетворення рафінованої акмеїстки на заквітчану берегиню весни.

Перший україномовний мініальбом колись зросійщеної співачки Луни, яка до 24 лютого співала прості слова про те, що нікаму нічєво нє далжна, але після 24 вже змушена оговтуватися тілом у новому потойбіччі.

Довгих сім років йшла співачка Луна до українського слухача на своєму сьомому альбомі. Про щось українське на її шістьох альбомах та мініальбомах, певне, говорити не варто, окрім, звісно, колонізаторського захвату від славнозвісної магії зросійщеної музики з України на російському ринку.

Можна ще, звичайно, сперечатися про її тутешній нахил до готики. Та вона не так віддана гоголіанка (попри один трек до російського серіалу в дусі бертонівської стрічки Sleepy Hollow), як блаватна булгаківчанка. Так, так, після її манірної реквіємності пальці завжди пахнуть ладаном. До 2018 року вона була одружена з одним товаришем, на прізвище Бардаш, і це також варто мати на увазі до якогось певного часу.

На російський ринок вона працювала в образі дівчинки-пастки з багатим внутрішнім світом, а не якоїсь там об'єктивованої пустки пастушки. Такої собі femme fatale з гіпнотичним та відстороненим на споді, де де-не-де з неї виливалась млосна ейфорія маревної цноти. З чогось класичного в нуарі для неї якраз би пасувала стрічка Out of the Past (1947) Жака Турнера, але чорний гумор жіночого погляду укупочці з потягом до 90-х більше апелював до чогось на кшталт One Night at McCool's (2001) Гарольда Цварта.

У неї було стільки ментальних шібболетів для усіх російськомовних, що аж дивно, що вона не пішла саундтреком замість Тані Буланової у фільм Погані дороги (2021) режисерки Ворожбит з її антижванєцкім логосом. Ліка Стар, Блєстящіє, Лінда, Гості із будущєва (десь між "Бєгі ат мєня" та "Врємя пєсок") на неї вплинули більше, ніж щось місцеве. Хіба що хтонічність Русиного італо можна поставити неподалік. Рання Білик для неї занадто тепла. А Ірчик зі Львова чи Марія Кирилюк з гуртом Високий замок взагалі не вписуються у її кокаїнову естетику. Український євроденс для її піднесеного світогляду, то просто якась тварна матерія.

У цій потойбічній атмосфері щасливого дитинства для всіх російськомовних під час війни з Україною має бути якийсь фаталістичний ескапізм з головою в пісок. Момент приреченої загубленості, де Луна постфактом може записати себе у пророчицю майбутніх катаклізмів для русского міра.

У цей час, до речі, у Львові надавали перевагу гурту Paradis з альбомом "Recto Verso" (2016) чи виконавиці Vendredi sur Mer з альбомом "Premiers émois" (2019).

Увесь підступ її гіпнотичної цнотливиці остаточно оформлюється на другому альбомі 2017 року, де вже стало триває рафінована гра з чисто російським продуктом пацанячої естетики. Такий собі ліричний електрошансон від акмеїстки на реалії тамтешньої ситуації поміж закордонного хаузу, дрім-попу, трип-хопу чи віч-хаузу. Таке собі легеньке, натякове перевертання стереотипів.

Грайливе іронізування з чогось такого, що, наприклад, Генрі Міллер пише у романі "Сексус": "Цікаво, як жінки подають правду. Зазвичай вони розпочинають з неправди, маленької безневинної неправди, з такого собі обмацування. Просто дізнатись, звідки дме вітер, як ви налаштовані. Відчувши, що це не зачепить вас особливо, не образить занадто, вони відважуються на перший шматочок правди, декілька скибочок, майстерно загорнених у брехню".

У саунді в неї часто починає сторчма бовваніти на горизонті питання колаби зі СадСвітом у невимовній любові до Slowdive та інших британців. Особливо це питання постає на її найніжнішому альбомі "Заколдованные сны" (2018). Поступово у неї починає визрівати й питання майбутньої колаби зі Структурою Щастя. Десь би ще у неї мав бути фіт з Вельбоєм, який якось скрутив цілу дулю своєму творцеві, її колишньому чоловікові у його грибному царстві.

Поза музикою співачка Луна майструє з себе відсторонену в естетичне потойбіччя людину культури, людину не від світу цього, людину поза політикою. Вона настільки недосяжна та неприступна у своєму будиночку зі слонової кістки, що може бути ідеалом хіба що для Lely45. Вона ніц не розуміє з того, що у цей час відбувається між Україною та Росією (2014-2022) та наголошує на тому, що полюбляє у коханому Києві розмовляти улюбленою російською мовою її улюблених російських поетів.

Звісно, що в інтерв'ю російським виданням вона розповідає такі собі байки, оскільки ж сама співає про оманливу привабливість наївної цноти. І як людина розумна вона мала б розуміти, що попмузика – це політика. Вся ця кумедія закінчилась скандалом довкола треку "Пальмира" на альбомі "Транс" (2019) та концертами в Росії.

І ось після 24 лютого 2022 року Луна випускає свій перший україномовний мініальбом "Illusion" (2023).

На ньому вона таки оминає щасливо долю нинішнього целочка-попу від колись зросійщених співачок на кшталт Дорофєєвої, NK, Лободи чи Брєжнєвої. Хоча, звичайно, вона таки змушена стишувати свій зрадливий секс та чемнюлькою жебоніти заповітні слова поміж паростків міфологізації свого нового образу у вже українському контексті.

Вона пригальмовує свою пластичність та трохи прибідняється, щоб замість вампової іроністки постати вже берегинею, сестрою милосердя, мироносицею. Ще трохи й вона почне співати про воскреслого Ісуса, а це, до речі, цілком природна трансформація питомої акмеїстки у Христову наречену. Колись гіпнотична, вже нині вона починає присипляти своїми колисковими. Колись багатослівна – вона починає з простеньких текстів. Вона вже така заквітчана весною, що вже має випустити альбом веснянок.

Хоч вона й забирає свої гострі кігтики, але між рядків їй і тут можна закинути чимало чого з минулого. Від пацифізму ("вільні квіти не зривають" у "Kvity") і до всіх тих пальмірних мотивів повернення його ("Nich") чи вже її ("Sche Raz"). Хтось пильний знайде щось підозріле і в цих рядках: "Я закохалась в дзеркала, коли згадала, що жива. Займусь коханням із собою. Та музика в мені жила. Замріяна втрачаю мову" ("Mona Lisa").

Загалом україномовна Луна звучить традиційно у своїх улюблених межах. Етно-поп, де вже можна згадати Ірину Білик, ще трохи кумедний ("Diva"), як і маніфест "Kvity", така собі Онука під Модератом та Мородером. Цитати з народних пісень та привіти Ніні Матвієнко ("Nich") напрошуються на глум, хоча разом з "Ptashka" – це найкращі треки її мініальбому, де вона ще являє себе й фанаткою Massive Attack.

Якщо вона згодом не співатиме про якогось Альошу, як Susanne Sundfør на альбомі "Blomi" (2023), то ще якось, певне, раптом виявиться, що вона всі ці роки після зречення Бардаша-кибальчиша заманювала своїм віч-хаузом усіх ватників до своєї павутинки, щоб здати їх скопом у міцні руки генерала Буданова. Хоча навіть й тоді у Львові більше слухатимуть британку Låpsley з альбомом "Cautionary Tales Of Youth" (2023).

Варіанти - онлайн газета новин Львова. Інший погляд на львівські новини та новини львівщини. Завжди свіжі новини про Львів, про львів'ян і не тільки. Тут новини у Львові оновлюються постійно.

Варіанти © 2012-2024