Природа Софії Андрухович відпочиває на українських дітках.
Дитяча книжечка Софії Андрухович (у посестринстві з Мар'яною Прохасько) "Сузір'я курки" схоже, що писалася поспіхом та швидкоруч, бо інакше як пояснити цей голий скелет, цей прозорий натяк на історію, цього карпатського франкенштейна, який прагне повноцінного життя та снів.
"Сузір'я курки" ще б могло потрапити в актуальну струю дитячого письменства в Україні, де усі текстові вади намагаються цнотливо прикрити більш-менш вдалими ілюстраціями, як у "Шустрику" чи "Фантастичних історіях на добраніч" Ервіна Мозер від чернівецького видавництва "Чорні вівці", але колажі від ВСЛ вже встигли набриднути одноманітністю, а у даному випадку – своєю штучною мультиплікаційністю.
У цій дещо халтурній (бо рівень Софії Андрухович все ж трохи відчувається) експлуатації карпатського краю, десь між трешовою Русланою та убогістю Останнього москаля, також варто зауважити деякі фірмові коники від ВСЛ у книжечках для діток.
Їх можна відшукати у "Кротячій епопеї" Прохаськів ("Хто зробить сніг", "Куди зникло море", "Як зрозуміти козу"), у книзі Галини Вдовиченко "36 і 6 котів", і ось тепер, на всіх екранах, і у "Сузір'я курки".
І це інтонації та схеми хіпстерського всесвіту (бо ж усе це прагматично пишеться для діток хіпстерів), цього мімішного та стерилізованого райка (няшні кафешки, няшні котики, няшні кури та ціпятка, толерантність, прости Господи).
Плюс постійна каталогізація, як стопудовий якір для заповнення тексту буквами, усього підряд: від курок, звірів у Чорному лісі, лісових незручностей, овочів у хаті Орисі, зоряного неба, ремонтів у хаті Марії і до курячої їжі.
Ці ілюзорні ритуали хіпстерів заради впорядкованості навколишнього хаосу лише спрощують реальність, і так ВСЛ уподібнюється до Діснея з його кругообігом персонажів та сюжетів у різних мультфільмах.
Логічно, якось, що у тому комфортному світі, настільки закритому від усього небажаного, ніби фейсбук ("хіба зі старшими не слід розмовляти ввічливо?"), панує схематичність та дешеві прийоми. Курка двічі сідає комусь на голову, але це зовсім не смішно, і найголовніше, немає зовсім у тому бажаного абсурду.
У тому конструкторі (лінивому та необов'язковому), то банальності а-ля "тато їв, аж за вухами лящало" (серйозно?), то сюсюкання, як хиба сучукрліту, ("дівчатка і хлопчики"), то письменницька втома, типу "бешкетні камінці".
Андрухович сім років писала "Фелікс Австрія" (і добре написала та краще працювала зі словом), а тут просто відпочиває на дітках (а дітки у чому винні?)
Трохи магічного реалізму, трохи казки, трохи натяків на Керролівську Алісу, трохи натяків на віллу Пеппі. Трохи несмішної гри словами ("в легенях пече – в кишенях тече?", "поясницю скрутило – полуниць закрутили?") та несмішного гумору про епігонство Зелінським Купінського, де абсурд нівелюється прилизаністю вже зовсім попсової ексцентрики.
Трохи казкового переказу власними словами коміксових метаморфоз Росомахи Х'ю Джекмана. Трохи моралі про зміни ("кожного дня відбувається щось нове та щось старе"), трохи моралі про недопустимість міфологізації незрозумілого (ЛГБТ, наприклад), трохи моралі про толерантність, бо хтось у шапках, а хтось у хустках (і ними можна обмінятися), трохи моралі про самостійність.
Але яка самостійність може бути у комфортному, інфантильному світі хіпстерів та їх діток?
Поза тим, звичайно, хаотичний світ вислизає з-під курячих лапок від Софії Андрухович. Звичайно, добре було б відкинути увесь перелічений непотріб, щоб побачити у подорожі Марії мандрівку у потойбіччя (падіння весільного фото та Чорний ліс), перед якою вона мусить комусь передати свій відьмацький талант (хуліганці Орисі).
Принаймні, варто було б подумати, що усе навколо у "Сузір'я курки" – це передсмертні галюцинації Марії після падіння до ями (та курячих ніжок на ній).
Жахів (подібних до "Кораліни") для діток в Україні ще якось страшно писати, бо то вже занадто несанкціонована (неконтрольована) зона у період всезагальної толерації та нової тоталітарності.
Якась пошесть з тими вкраїнськими письменниками з Франківська, то Софія Андрухович після успіху Фелікса навіщось впала на хвіст нудної та халтурної курки, то Тарас Прохасько розродився неадекватним текстом про переляканого татка Свина – Коцабу, з якого СБУ, замість того, щоб дати педагогічної поцьки (але так, щоб не ображати його гідності), зробило сопливу іконку.
Та йой, з того Коцаби такий антирадянщик та діагност, як з Гітлера гуманіст та пацифіст.
Найкращому письменнику України (Тарасові Прохаськові) варто вже і зараз втікати з тієї захирівшої резервації галицьких сепараторів та горе-інтелектуалів на Збручі, втікати звідти, поки там не зробили з нього остаточного посміховиська. Софії Андрухович також варто подумати про вічні цінності (десь сім років), а не про куці продюсерські ідеї жінки Прохаська.