Дебютник львівського репера Marquis з типовими проблемами майже всього вкраїнського гіп-гопу.
Моральні декламації львівського виконавця Marquis ніяк не встигають за легким джаз-репом своїми грубими матеріями.
Дебютний альбом львівського репера Marquis вже на старті приносить звичні проблеми вкраїнського гіп-гопу, окрім, звісно, львів'ян Badboka та Clonnexa. Це типова ситуація для переважної більшості місцевих начебто реперів, де їхні речитативні скоромовки відразу гублять адекватні інструментали.
Увесь цей буквариковий набір слів мало що має спільного з репом. Ні тобі якоїсь фантазії, ані цікавого сторітелінгу. Майже всі вони нагадують своїми млявими речитативами школярів, які мусять зазубрити на один з уроків якогось обридливого вірша. Вони байдуже його мугикають собі під ніс без жодного інтересу (інтонацій, пауз та нюансів), аби лише швидше спекатися автоматом тієї зарази, щоб забути назавжди.
Екзистенційні моралі львівського репера Marquis варто розташувати десь між Довгим Псом та Паліндромом. Перший на своєму останньому мініальбомі щось вже зовсім засумував в андері, а другий, схоже, завжди був таким сізіфом. Усі вони троє полюбляють розтікатися своєю приватною фільозофією про сірі, затуркані маси навколо. Будуть разом усім нам читати моралі про правду та вогонь у серці ("ок, як скажеш").
Щось у Marquis є й від неофіта Мишка Правильного. Всі ті правовірні заклинання лайтовою водичкою про всілякі надкушені ідеали стомленої тростини. Вже на перших секундах Marquis звучить так, наче чемна реклама якось сентиментального документалу про долю нації від когось з президентського пулу дієвців. Когось на кшталт Алана Бадоєва, який навіть не зауважує жодної різниці у своїх інтонаціях між шоу Орел і решка та кадрами з війни. Тому біля прекрасного світу джаз-репу лірика та речитативи Marquis можуть лише здаля махати хвостиком.
У цьому наборі римованих звуків з несмілими фрагментами іронії йому потрібно повністю змінювати всі тексти. Особливо там, де він читає про шаровари, Ніцше та річний крінж нового репу ("без стандартів"). Він дещо покращений Довгий Пес без парадигмових слів ("гори моя одинокість") та простакуватий самокопач з матюками у внутрішньому діалозі з власними бзіками ("confess").
Він юна проєкція Паліндрома з кращою освітою, сімейною історією та місцем проживання. Не настільки злий, але настільки ж безпорадний у своєму гніві. Від нього відразу чути вихованням культурним, а не чимось вуличним. Можливо, що Marquis ще навіть ходив у музичну школу чи підпрацьовував моделлю.
Попри всі проблеми з банальною лірикою сама його внутрішня постава вже є вигідно витонченою на тлі абразивного досвіду Довгого Пса та Паліндрома. Це вже якась трохи інша культура та інші інтонації, які й вирізняють його поміж моря всіляких забавок у реп в Україні. Коли він скидає свої понти та заходить співом в автотюн, то може відразу записатися у фанати Loyla Carnera ("не підпускаю близько").
Десь би, звісно, він би хотів бачити самого Sampha у фітах ("продовжую втрачати", "мрія, що вбиває"). І якби не ті шаблонні тексти, то навіть би зміг зловити його тінь руками. Наразі ж йому варто зберегти ці інтонації та атмосферу, щоб замість речитативних скоромовок нарешті прийти до живих історій.