Дуетні епігони танцюриста Монатика швиденько скочуються у клоунадний треш.
Дебютний альбом поп-дуету Molodi повсякчас сподівається на щось велике у комфортній зоні безликого наслідування когось іншого.
Якщо Монатик – це Іван Дорн для бідних, то гурт Molodi – це Монатик для вже зовсім зубожілих. А ще ж є Laud та Іван Дорн для скупих – Макс Барських.
Дует Molodi закохано мріє про славу Backstreet Boys та NSYNC, хоча наразі знаходиться у статусі епігонів Монатика ("одна на мільйон", "тебе таку"). У своїй комфортній ніші вони у чомусь навіть кращі за гурт Tvorchi ("любов на двох"), які й досі ніяк не можуть знайти себе. Як на епігонів Монатика вони жодного разу не згадують слово "гріх" та не намагаються проповідувати всілякий побожний банал для одноклітинних. Це також плюс.
У всьому іншому вони є таким собі середнім арифметичним. Не зовсім чимось обов'язковим. Чимось таким, що навіть не згадаєш в суперечках у серіалах про Японію. Зі своєю надуманою комічністю вони швиденько скочуються у клоунадний треш.
Там вони нагадують мікс Монатика, Клавдії Петрівни та Вельбоя ("наламав"). Якщо ж до них додати Машу Кондратенко, то майже у тих пропорціях (крім Вельбоя) вони видаватимуть постсовковий балаган трешу ("перший номер"). Навіть щось паттернове з російської сцени, яке намагаються замалювати чимось схожим на The Cardigans ("божеволію").
Змучені клішованою романтикою вони ще може десь і снять про Гаррі Стайлза, хоча навіть у чомусь мінімально притомному на альбомі "душею та тілом" вони лише знову порошковий Монатик, якого щедро розвели водичкою ("серенади"). На щастя, не святою. І куди ж у цій загальній безликості без пафосних маніфестів про успіх та славу, де цнотливо запікують начебто хуліганські матюки ("поки молодий"). Як там співав колись Радіон Газманав – "танцуй, пака маладой".