Покращена версія стрічки Стоп-Земля, яка час від часу починає хаотично блудити зі всілякими кліше.
Стрибок у бурхливі води дорослого життя на тлі буремних подій навколо за прикладом Мрійників Бернардо Бертолуччі.
Ще один український фільм про 90-ті роки минулого століття від режисерки Анни Бурячкової легко назвати збірною фрагментів зі всіх цих фільмів. Таким собі середнім арифметичним. Хто бачив хоч один з цих фільмів, той бачив їх усі.
Це такий собі короткий переказ. З підліткової драми Назавжди-назавжди, власне, й справді можна було спокійно зробити короткометражку без жодних апеляцій до чогось такого. У когорті фільмів про буремні 90-ті насамперед варто пригадати Я і Фелікс (2022) Ірини Цілик, Ля Палісіада Філіпа Сотниченка (2023) та Ти мене любиш? (2023) Тоні Ноябрьової.
З кожним з цих фільмів стрічка Бурячкової періодично перетинається. Домашнє відео Ля Палісіади чи шкільні туси Я і Фелікс. Наприкінці фільму Аліна Чебан дає вже такі вайби Наталі Негоди з Маленької Віри (1988) Василя Пічула, наче Бурячкова разом з Ноябрьовою десь трохи разом домовилася про щось таке у своїх стрічках паралельно.
На шкільній території Назавжди-назавжди можна назвати покращеною версією стрічки Стоп-Земля (2021) Катерини Горностай. Обидві стрічки навіть можуть похвалитися деякими однаковими постерами.
Якщо у Горностай підліткове відчуження блукало у космічному вакуумі, то у Бурячкової ця тема самотньо шукає свої метафори у басейні зі всім подальшим символізмом плавання у дорослому житті. Стрічки також перетинаються у деяких випадках четвертої стіни, а також під час дешевого сюру перед дзеркалом зі вже зовсім зайвим монологом головної героїні Тоні (де хіба бракувало Чендлера та Джої).
На відміну від анемічних персонажів Горностай сексуальність героїні Чебан аж світиться вогниками, це вже можна було помітити у фільмі Найкращі вихідні (2022), і той момент таки підносить стрічку Назавжди-назавжди на якийсь значно живий рівень разом з добрим переліком підліткових облич.
Не надто пасує стрічці Анни Бурячкової у цьому підлітковому ménage à trois услід за стрічкою The Dreamers (2003) Бернардо Бертолуччі помітна штучність, навмисність цього дійства поміж шаблонних панельних метафор. На ще одній згадці про 90-ті у ній вслід за Носорогом (2022) Олега Сенцова слід запідозрити якусь зразкову годаріанку, адже від Мрійників до Годара лише один крок.
У Назавжди-назавжди також тішить той момент, що це таки алюзії на Мрійників, а не цілі кавалки закордонних фільмів як у БожеВільних, де якщо їх забрати, що все почне розвалюватися. З іншого боку певна фанерність фільму Бурячкової може бути наслідком кооперації зі сценаристкою Мариною Степанською. Степанська була режисеркою фільму Стрімголов (2017) і Назавжди-назавжди можна легко назвати певним продовжувачем ідей тієї стрічки.
Поза цими моментами десь трохи важко повірити у те, що це фільм про 90-ті. У кадрі лунає дебютник ОЕ "Там, де нас нема" (1998), а отже події у фільмі можна датувати жовтнем 1998 року. Та чи могла дівчинка Лєра у 1998 році сказати слово "вангую" поки у дівчачій роздягальні блукають тіні Керрі (1976) Браяна Де Пальми?
Поміж подекуди копійчаних діалогів є чимало слідів стерильних інтонацій у цих шкільних героїв та їхніх батьків. Суржик відверто театральний, а от матюки, звісно, що линуть цілком натурально. Власне, за тими літературними інтонаціями у Тоні можна швидко відтворити часову послідовність фільмування епізодів стрічки. Оскільки підліткові проблеми тут традиційно підносяться до міжгалактичних масштабів, то ще якось й можна наче зрозуміти той дешевий саспенс, але якби у музиці та ракурсах було менше пафосу, то б були значно краще.
Увесь інший час у фільмі Бурячкової крутяться лише одні якісь кліше (про 90-ті та школу). Темні кадри шумлять про екстатичну музику поцілунків. Музика на підлітковій стрєлці вже така патетична, ніби це кіно про братву чи мафію. Саня, звісно, хотів би, щоб саме так і було, адже він щось говорить про панятія і навіщось заводить Тоню у бар з більярдом. Шкода, що не у сауну.
Секс Бурячкова показує на гіпервеликах планах, у затемнені та під ковдрою (окрім епізоду на кухні). Звісно, що все необхідне на тілі Аліни Чебан уважний глядач відразу помітить, а ось з хлопцями якісь традиційні проблеми. Соромляться їх показувати чи що? Хіба є сонячна дупа Журіка, який свій член називає вогнем, який ніколи не згасає. Там, дивись, четверта хвиля фемінізму ще закине Бурячковій якийсь male gaze.
Відкритий фінал з натяками на деякі бажання Ізабель у Мрійниках також доволі передбачуваний. Якийсь без фантазії, ледь не машинальний. Та і не настільки він вже й відкритий, якщо там лунає символічна Онука. В ідеальному світі на цьому ритуалі ініціації мав би звучати Woodkid, але маємо те, що маємо. Ще одні розбиті мрії. Добре, що той Тонін дзеркальний монстр ще не виявився басейним вампіром як у Låt den rätte komma in (2008).
фото: dzygamdb.com