Плаксива графоманія емо-репера нестора з механічним ґвалтом слізних залоз.
Загальмований дебютник черкаського емо-репера нестора без найменших натяків на дар сліз.
На торішніх релізах Tery та Blessbaby репер нестор засвітився у найбездарніших треках альбомів. Цьогоріч ліниві саундпродюсери з лейбла BlackBeats без особливого натхнення вибудовують на його дебютному альбомі зі старосвітською назвою "Таємниці Полішинеля" цілком статичну царину нудних кліше в обіймах графоманської лірики.
Ненза-репу від нестора немає чого особливо оплакувати. Його загальмованість дрібної істоти у тумані живе без особливо повчального підтексту. Якщо починати згадувати вже мертвих чи ще живих класиків жанру, то реальне відчуття приреченості чи втрачености там зринає відразу. Емо-реп від нестора лише вдає щось глибинне своїм безцільним ковзанням бюджетними кліше. У нього немає жодного життя, якби це не звучало у його плаксивому контексті.
У його млявому дриґанні не помітиш навіть найменшого натяку благодатного дару сліз, який освітлює вглиб усвідомленим прийняттям внутрішньої природи. Своїм слухачам він може подарувати лишень механічний ґвалт слізних залоз, хоча якщо він так оспівує стан закам'яніння, то тоді йому тре докинути ще більше травички.
Поволі його нудний альбом стає жахливою клоунадою, хоча він не зовсім Ghostemane, пародією на емо-реп ("сяйво"), де йому вже потрібен дуетик з Santorinom ("сатана"). Він навіть не відчуває усю грайливість цього ефекту сумного клоуна, хоча десь там у нього й трапляється секунда самоіронії ("життя"). У цих безпричинних плачах його горор має абсолютно декоративне призначення, де він наганяє стільки круків, наче він Брендон Лі.
Кліше про піднесення куцого внутрішнього світу до трагедії біблійних масштабів може самодрочитися хоч до безконечности, але ж не можна так безбожно псувати своїм бубонінням саунд, який так намагається створити зручну атмосферку ("білий шум", "чорне серце", "фемілі"). Його тріскотіння зовсім не качає ("моя музика"). Лише трохи його рятує з небуття дуетик з Tery ("високо"), і лише дещо більш-менш вдалим можна вважати трек "місяць" на усьому його альбомі.
Вже зовсім сміховинним аж до жалюгідності "Таємниці Полішинеля" стають там, де нестор заходить на біблійні терени зі своєю євангелією страждань ("сповідь"), щоб проповідувати пубертатну богоборчість ("до землі"). Можна подумати, що це саме він той анонімний репер Krechet.
Все це кумедія лише про бажане, а не дійсне, де він навіть заїкається про те, що знає, що таке безодня ("сотні"). Цікаво, що саме після цього треку йде типу мем "зеленських" з фразою "щоб трахнути Всесвіт мені потрібен кондом" в стилі російських понтів про Захід. Якийсь би поціновувач мережевих афоризмів люб'язно б наголосив цьому емо-реперові на тому, що перед тим, як трахати Всесвіт, варто спочатку трахнути себе.
На цьому слові хлопчику з червоним бальоном можна вказати лише на свіжий приклад дару сліз у треці філадельфійця Fridayy "Come Through" з альбому "Lost In Melody" (2023).