Беззубий та марудний другий альбом співачки Онуки.
Музика вкраїнської співачки Онуки, однієї з декількох світочів нової української поп-сцени, завжди була без особливої фантазії та розкутості, і тому змагалася за серце свого слухача переважно етнографічними епізодами та квазісюрними кліпами. Альбом "Onuka" (2014) та EP "Vidlik" (2016) такі ж сором'язливі та інертні, як і Раджеш Кутраппалі перед побаченням з Емілі, і тому зовсім логічно, що другий її альбом "Mozaїка" нікуди особливо не гасає з зони комфорту.
До обов'язкової присутності гурту Moderat на "Mozaїці" можна ще додати потяги в бік The Orb чи Banco de Gaia (на якому свого часу намагався безуспішно виїхати Gutzul Magik Foundation) та вже анонсовану присутність Deep Forest (у купочці з Енігмою). Але навіть якщо не шукати перегуки між треком "Strum" та треком Four Tet "Lush" (чи чимось іншим зі ще чимось закордонним) можна відразу помітити, що Онука запізнюється, відстає у розвитку.
Особливо там, де її, нібито фірмова відмороженість (як космічного об'єкта) намагається загравати з тропікал-хаузом ("Хто"), хоча в неньки-України вже є Sonya Kay зі своїм "Зоряним Саундтреком". І так вже зовсім зрозуміло чому нібито передову діяльність співачки Онуки вже обігнала львівська співачка Palmo X з альбомом "A.T.C.W" (2018). Хоча найсмішніше там, де вона (Онука) намагається наздогнати співачок-хуліганок, типу MØ (хоча це, власне, і найцікавіше на цьому диску, бо хоч якось виходить поза межі правильного та цнотливого іміджу вкраїнської співачки).
Онука якось занадто серйозно поставилась до піонерських функцій світоча нової української музики ("Arka"), хоча сміливості у неї для такої мандрівки, як кіт наплакав (наприклад, на ембієнт-хаузовому треці "Vatra"), яка більше нагадує дитяче тупцяння на місці в презентаційному (і тому такому веселковому) ролику "Vsesvit".
Онука чомусь така стерильна для пограничних ініціацій, у ній немає потрібного відчуття небезпеки і тому вона так надимається пафосом та рече банальні істини у найгірших треках альбому "Golos" та "Guns Don't Shoot", де намагається копіювати атмосферу Woodkidа. Це смішне бавлення у нон-конформізм після незрозумілої реклами МТС більше нагадує наївну інфантильність, яка ніяк не може подорослішати (і тому "Guns Don't Shoot" то вже більше треш, нові "Дикі танці").
Але якщо з музикою на "Mozaїка" ще якось хоч кудись, то тексти – це тіхій ужас. Навіщо і для чого у танцювальну музику закладати такі кондові тексти зі словами: "істина лиш одна, двох не буває", "можу мінімум, вірю у максимум" чи "у думках моїх криця" (цнотливі сопілочки якось не дуже працюють на сексуальний підтекст навіть такої фрази у тропікал-хауз)?
А на позитив у "Mozaїці" можна натрапити лише там, де Онука поміж наздоганяння дещо минулих трендів, етно-мотивчиків та ностальгії за 90-ми, намагається бути грайливою та сексуальною. Можливо, що вже на третьому альбому вона скакатиме у бікіні чи міні та не буде вже настільки закритою у тому пророчому просуванні нової української музики (та її кожуха) на Захід. У такій якості (як на "Mozaїці") там ніхто українську музику не чекає, якби не кричав щороку манекенний чоловік Онуки про те, що наступного року вона (українська музика) порве там усіх назавжди.
У світі, де існують альбоми Alva Noto "Unieqav" (2018), Anenon "Tongue" (2018), E Ruscha V "Who Are You" (2018), Antonio Mendez "Highland Drive" (2018) чи два нових довгограї Rafael Anton Irisarri якось не особливо хочеться слухати Онуку лише тому, що вона українська.
Фанати Онуки поволі позбуваються ілюзій щодо її винятковості чи оригінальності, і тому, наприклад, ось такі фрагменти одного тексту, на четвертому році розвитку нової та прогресивної музики, дають цілком несмілу надію, що вона (українська музика) вийде десь там колись (у туманному майбутті) з комфортної резервації інфантильних дифірамбів. Хоча, якщо прочитати увесь той райдужний текст з Карабаса, то, звичайно, що уся та несміла надія лише привиділася.