Tember Blanche & Макс Пташник "Спокій" (2024)

Ретритне продукування непотрібних слів та звуків на мініальбомі споріднених виконавців, яким вже варто плекати свою утопічну комуну.

Подібне завжди кучкується з подібним. Притягується, щоб лобизатися у чоло та інші приємні місця для святого супокою. Звісно, що це своєрідний однострій колискових для всіляких кідалтів та інших форм життя у цей нелегкий період.

Ще на альбомі Макса Пташника "інколи люди собаки, але не завжди" (2021) чудово можна було помітити той факт, як йому бракує сестринського плеча гурту Один в каное, щоб вкотре поплакати про щось головне. Та навіть у рідному Львові вони не знайшли часу за межами своїх контемпляцій, щоб хоч якось побавитись з ним. Мусив, бідака, задовольнятися їхніми клонами з Tember Blanche.

І це правильно. Їхній другий альбом "Ти лиш людина" (2023) з пустоцвітом ескапістських маніфестів чудово пасує його натурі. Разом, укупочці, вони можуть подвоїти свої зусилля на шляху видобування емоцій з-під мімікрії під місцевих гедлайнерів. Дивно, що Tember Blanche ще ніяк не зайшлися у колабі з переоціненою бандуристкою Krutь, але Макс Пташник вже надолужив торік цей пазлик їхньої суєти.

Їхній спільний мініальбом "такі як ми" (2023) цікаво перегукується з цьогорічним релізом "Спокій". І тут, і там Макс Пташник є цілковито зайвим на тлі іншої половинки дуету. Не до складу, не до ладу. Своєю присутністю він лише псує й так вже зіпсоване. Його манірні інтонації може й планували щось глемове, але з таким виконанням йому світить хіба статус другого вокаліста львівського гурту Мері.

Один з треків там чомусь нагадує марою трек гурту Reamonn "Everytime She Goes Away", однак нема у ньому жодної харизми, щоб отак відразу туди й назад. І він не супербой, і вона – не супергьорл. Усе інше натякає на те, що він вже збився зі звуконаслідування вищих, щоб зупинитися на парафії чогось рідненького, банального та ріденького.

Наприклад, братика Біллі Айліш чи самого Еда Ширана. Останній, до речі, у Каміли Кабельйо в "Bam Bam" ще куди не йшло, але там Каміла така, дай Боже, бам-бам кожному, що й сухостій зацвіте. У тій святій простоті все чекаєш на пришестя танцюриста Монатика з його проповідями, і той, на диво, таки приходить. Лірику треку "такі як ми" й справді наче Монатик писав, стільки там утопічного щастя про пошуки неба. Яке небо, матко Боска, у цій банальщині?

Колабний мініальбом Tember Blanche та Макса Пташника "Спокій" (2024) дарує охочим вже повноцінну проповідь блаженного кітчу. Пташник, після того, як у його тіло вселився Монатик зі своїми проповідями безсрібності та бідності, тут просто зайвий зі своїм аматорським речитативом про собачі попки. На його тлі навіть Tember Blanche – то якісь гіганти думки, батьки вкраїнської охлократії. Навіть те, що їхні симулякри продовжують вчити когось свободи, то якась мила дрібничка тут.

Їм нема взагалі чого втрачати, адже вони й так нічого не мають. Ці фанати Джиммі Феллона з дулею в кишені чудово розуміють, чого їм бракує. Це драма безжиттєвого існування на початках Белли Бакстер чи наприкінці генерала Блессінгтона. Андроїди мріють про електричних овець. Репліканти хочуть воздаяння. Головна фраза цього мініальбому – "ти вабиш те в мені, що клятий сучасний світ не вже не міг пробудити" – це лише солодка омана.

Після такої урочистої утопії їм вже варто сформувати якусь комуну для спільного життя, щоб разом, узявшись за руки, радісно крокувати у світле майбутнє своїх ілюзій. А очолити їхню колону має їхній побратим, нинішній Папа Римський Франциск. Більшості це нині важко ще побачити, але колись вони це таки прозріють.

Цієї мандрівної миті їм можна запропонувати лише трек "Keeper of the Shepherd" з альбому Hannah Frances "Keeper of the Shepherd" (2024).