У Луцьку тихенько скрябнули

У Луцьку тихенько скрябнули

олександр ковальчук,  2 жовтня 2015

Луцький пам'ятник Кузьмі Скрябіну схожий на криворукий шарж.

Такі у Львові, ще років десять тому, малювалися на кожному кроці. Замовники завжди хотіли абсолютної ідентичності себе з портретом, але художники малювали як могли (хоча добре, що ніхто ніколи не казав, що він саме так бачить постать замовника).

З такої невідповідності й виникало відчуття легкого розчарування, бо кому хочеться тримати вдома чи показувати друзям невмілий шарж на себе, прекрасного.

З такої неналежної кількості таланту у творця цього пам'ятника й виникає, наприклад, подібність пам'ятної постаті Кузьми Скрябіна у Луцьку на артистичний образ Анатолія Солов'яненка у Донецьку.

Тобто перед глядачами постає сакральний кітч у всій своїй чистоті, незайманості та всепрощенні (яке особливо доречне у контексті Кузьми).

І це хрестоматійне продовження історії з іконами Скрябіна у церкві села Верин (Миколаївського району) в образі Івана Хрестителя, де також можна помітити легку тінь неадекватності, тобто нерозуміння персони Скрябіна, бо прямолінійність Івана Хрестителя якось не дуже лягає на карнавальність масок Скрябіна, хоча, звичайно, фанатики Кузьми завжди можуть згадати про його відвертість.

І, звичайно, що це запізніле прозріння, бо й псалмоспівець Давид послав на вірну смерть Урію, согрішивши з його красунею-жінкою Вірсавією, а мудрий Соломон та його сімсот жінок та триста коханок – це ж просто пісня пісень, а ще ж можна згадати Савла-Павла та Петра з трьома півнями.

Але у прозрінні завжди буває темно, як у щасті.

Стилістика рукотворного пам'ятника Скрябіну апелює до золотих часів української естради – 70-80-х років минулого століття, і тому про бунтарство (чи стьоб) тут натякає лише ліва рука у кишені, а це, згідно усіх законів психології тіла, символізує про впевненість, крутість і навіть про драйв, хоча колір пам'ятника взагалі забігає десь далеко вперед та апелює до безсмертних рядків П'єра Нарцисса "я шоколадный заяц, я ласковый мерзавец".

Тобто Скрябін чомусь зафіксований у часі, де його ніколи не було, де він ніколи не був, і де його взагалі немає, хоча фанатики Кузьми зможуть говорити про тяглість традиції.

У цьому естрадному устаканенні, в цій канонізації Кузьми в Луцьку можна помітити те, як зі Скрябіна зробили Мавку Лесі Українки, цю вразливу жертву жорстокого світу. Але хіба Кузьма Скрябін дівчинка?

У такому викрутасі історії про відчитування Скрябіна варто, напевне, згадати й майбутній мульфільм про Мавку студій Film.ua та Animagrad з їх дебільними малюнками героїні Лесі Українки.

Зрозуміло, що пацани орієнтуються на найгірші зразки попсового Голлівуду, де канонічні малюнки Софії Караффи-Корбут якось не особливо присобачиш, але якщо вже так налягати на автентику, то чому не орієнтуватися на шедевральних оскарівських номінантів Song of the Sea та особливо, Kaguya Hime no Monogatari? Творці нової Мавки навіть придумали хепі-енд, хоча могли б просто подивитися нову Попелюшку.

У луцькій інтерпретації Скрябіна море інфантильного, екзальтованого та псевдо-поетичного, тобто совкового, де від ненависті до любові лише одне ДТП. І це ж навіть не бездарно-збочена інтерпретація його пізньої творчості (де його переплюнув Дзідзьо), бо світ, не те, що не зловив його, а швидше – не догнав.

Посполита та оспівана вкраїнська думка не доганяє трікстерів, для її простих уявлень про світ, для її монохромних канонів розмитість берегів та мінлива гібридність кордонів занадто складна і небезпечна, хоча фанатики Скрябіна, звичайно, що згадають міф про лукавих українців, чи, особливо, локальних галичан.

В усіх цих міфах, плачах та причитаннях немає банального аналізу творчості Скрябіна, хоча, де він у Братів Гадюкіних, ВВ, Кому Вниз? Де детальний та критичний аналіз їх творчості в українській культурі, бо це найголовніше, а не безпредметне поклоніння та псевдо-повага до мертвих.

Бо щось подібне вже було з Гадюкіними, коли їх стьоб над патріотичними рагулями, трек "Ми – хлопці з Бандерштадту", самі ж патріотичні рагулі (вишиватники) підняли на прапор.

Щось подібне сталося і стається з піснями Вєрки Сердючки та їх конгеніальним потраплянням в навколишній час.

З пост-майданним приходом патріотичної кон'юнктури та нео-шароварщини Сердючку особливо відкинули на маргінес, як щось чужерідне для солов'їної вкраїнської культури, і це ще добре, що не закидали камінням. Вона існує поза Україною і Україна не хоче у ній себе бачити. Не хоче бачити увесь цей кітч від Карпат (див. тут і тут про серіал Останній москаль) до Донбасу.

Саме тому Сердючку так тихо ненавиділи всі вишиванкові пристосуванці, типу Яворівського чи Кендзьора, бо мертве завжди чує мертве в конкуренції тупої шароварщини та доречного кітчу.

Ось десь тут і треба шукати витоки такої фігні зі Скрябіним.

Тому закономірно, що такий калічний пам'ятник Кузьмі повстав саме у сонному Луцьку, а не у Львові чи Новояворівську.

Останні десять років Луцьк перебуває у стані загального занепаду незважаючи на усі андреналіни, сіті-парки та порт-сіті (хоча, звичайно, хоч щось). Луцьк – це пенсійний рай.

Тут немає жодних корків, тут ніхто нікуди не поспішає, тут, донедавна, була цілий рік цілодобова гаряча вода, поки її своїм переляком кудись не подів теперішній мер Романюк (хоча чого можна чекати від людини з Рівненської області?)

Може він нею хоче розширити річку Сапалаївку, що протікає неподалік від пам'ятника Кузьмі, річку, де однією ногою можна стати на один берег, а іншою на інший.

Кузьма вже колись був у ролі Гуллівера, і як каже Пейдж Фінні (героїня Кеті Голмс) в дванадцяцій серії третього сезону серіалу Ray Donovan: "Усі хочуть подивитися на падіння великих".

фото: www.volynnews.com та ukrgeroes.narod.ru (Ігор Сердюков)

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.