Зміст статті

27 червня 2017

Ювілей Василя Васильціва

Дзиґівський концерт львівського співака Василя Васильціва.

Деталі виступу Василя Васильціва у Дзизі з нагоди 30-річчя від дня його народження.

Інфантильна українська культура й досі вперто ігнорує предтечу (Василя Васильціва) деяких явищ на своїх теренах. Але також вона не аналізує й інші культурні феномени місцевих процесів: від української естради і до, наприклад. Русі, Скрябіна, Кому Вниз чи, прости Господи, Океану Ельзи.

Брати Гадюкіни ніяк не можуть знайти у цій країні людину, яка б написала про них книгу, як у The Rolling Stones, і тому що вже тоді писати про аналіз феномену та мему Василя Васильціва, який однозначно заслуговує на окремий (і великий) текст.

Ігнор Васильціва, як елемент снобізму та упередження (як і у випадку Дзідзя), також може стати цікавим предметом дослідження стану місцевої культури, яка, принаймні, замість того, щоб мінімально почитати Nobrow Джона Сібрука не може не натішитися убогим закосом власних малюночків під The New Yorker.

Васильців – предтеча екзальтованої популярності хіта Миколи Воронова "Белая стрекоза любви", різноманітного стрикала та різних псевдо-фріків теперішніх талант-шоу. На щирості ВВ (якому справді віриш) паразитує нині безліч українських виконавців (від ОЕ до Джамали). Коли потрібно хоч якось підретишувати свою халтурку вони обов'язково вдаються до помічної експлуатації "щирості". Паразитує на ВВ своїми інфантилізмами й місцевий графоман Бєглов.

І тому глузування з творчості ВВ багатьох місцевих персонажів є хіба що елементом банального самовивищення (компенсації) та й у насміханнях над іронією (стьобом) треку "Кальмар сушений" у країні, яка чомусь вважає одноманітні тупняки Майкла Щура чимось смішним, також чимало дивного.

Присутність у треці "Океан Ельзи" рифу хіта Едвіна Коллінза "A Girl Like You" натякає (навіть мимовільно) не тільки на якусь підколку потягу Вакарчука до чужого матеріалу, але й на панківський елемент у творчості ВВ, на моменти панківського роздовбайства (на противагу попсовій перепродюсованості?)

У теперішніх реаліях української музики творчість ВВ може бути терапією (йому б ще якийсь живий бенд обабіч) від параноїдальної вилизаності місцевих виконавців типу, The Elephants чи Brunettes Shoot Blondes, від їхньої гламурної мертвечини. Цікаво було б потрактувати текст ВВ "Страшнопрекрасна" якраз як огляд шоу-бізу з його істеричною швидкоплинністю хітів та виконавців-одноденок.

Цікавими були б паралелі та перегуки між ВВ та німецьким виконавцем  Максіміліаном Хекером (у сенсі естетики, звичайно, а не саунду).

Ось що у 2010 році про нього писав відомий музичний критик Андрій Горохов: "Но именно открытость и искренность Максимилиана Хекера (Maximilian Hecker) становится проблемой: не верится, что нормальный современный человек может быть настолько просто внутри себя устроенным, безо всякого второго дна, без самоиронии. Иными словами, за искренностью Максимилиана чудится что-то, про что хочется сказать, что так в жизни не бывает. Его аутентичность хочется назвать болезненной".

Цей фрагмент про хворобливу автентичність (аутичну?) цілком можна застосовувати і до ВВ. Відкритість завжди вразлива (травматична) і тому, напевне, не випадково в одній з його пісень чудяться потойбічні нотки Death in June.

Хекер каже, що у справжньому щасті завжди присутня смерть, а за наслідуванням ВВ звучання поп-стандартів завжди можна відчути присутність болі та страждання (чим він, до речі, й відрізняється від хіпстерів-ескапістів яким за мімішністю важко прийняти цю складову життя). Наприклад, у тексті "Порівняння".

Екстатична структура поп-хітів переслідує мантри, вивірені часом та досвідом, у спробах дістатися (відкритися) до Іншого і не бути висміяним у власній щирості (вразливості). Закохана скерованість поп-хітів власною безперебійністю потребує ледве нелюдського розуміння, бо вказує на постійний брак чогось (любові).

Тому й терапевтичність треків недосконалого Василя Васильціва так віддано співає більше Богові (який ніколи не зрадить), аніж таким ідеальним (бо хіпстеризм став ледве не вищою ланкою навколишньої життєдіяльності) слухачам навколо, і тому особливо не переймається тим, що вони (слухачі) прийшли про неї подумати. Як і ще одні німці Between у далекому 1973 році.

Автор: олександр ковальчук