Роман Романюк: Хочу спочатку написати щось змістовне, і щоб це було дуже складно зроблено

Роман Романюк: Хочу спочатку написати щось змістовне, і щоб це було дуже складно зроблено

Оля Вишня,  21 вересня 2012

Під час Форуму видавців та Львівського літературного фестивалю виступало багато поетів. Потішило, що звучали нові імена та добрі вірші. Серед наших відкриттів – творчість Романа Романюка, учасника літературного союзу "Плита"

Роман Романюк - навчався в Острозькій Академії, сьогодні навчаєтсья у магістратурі Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював редактором відділу прози в журналі "Дніпро", сьогодні працює в інформагенстві УНІАН. Перша збірка поезій – "Усміхнений Єремія". Є постійним учасником багатьох літературних фестивалів. 

Коли ти написав свій перший вірш?

Я прибирав будинок, а ми тоді в школі якісь вірші Шевченка вчили, і щось мене пройняло тоді таке. Не пам'ятаю, що це було, але знаю, що був такий момент.

А загалом з віршами сталося все, як у багатьох: я закохався і почав писати. Рік тому випадково натрапив на товстий органайзер, в якому всі тодішні вірші записував. Подумав, що це треба терміново спалити, щоб ніхто не побачив.

А я тоді якраз навчався в педагогічному коледжі, куди викладати прийшла Ніна Горик, голова Волинської спілки. І вона почала робити літературну студію, делікатно критикувала нас, скеровувала.

І на кінець 4 курсу я зрозумів, що поезія – це не на заводі працювати, тут є де розвернутись. І вступив в Острозьку академію, бо там саме була спеціальність «Літературна творчість».

Чи потрібно тобі щось переживати у житті, щоб писати вірші – нещасливе чи щасливе кохання, наприклад?

Вірші якими я пишаюся, які люблю, написані під впливом сильного переживання, не обов'язково кохання. Наприклад, цикл "Римарук". Я взяв в бібліотеці випадково книжку Римарука, після того, як дорогою з Коктебеля дізнався, що він помер.

Я тоді не знав про існування такої людини, але почав читати його і зрозумів, що це шик. Якась енергія тебе проймає - і ти вклинюєшся в цю поетику.

І цей цикл мій повністю зроблений на ремінісценціях, прихованих цитатах, суцільна інтертекстуальність. Це така собі спроба сказати те, чого Римарук не встиг. Мені здається, що круто, вдалося.

Окрім Римарука, хто ще з відомих письменників для тебе є добрим прикладом?

Мені у житті двічі пощастило. Я в якийсь момент зустрівся з Плужником і просто проперся. Я тоді уявлення не мав, як з переживання має зробитися текст, добрий текст. Не було творчого вишколу, і тут мені трапляється Плужник! Його вірші – це скрупульозна робота над вираженням, там кожне слово на своєму місці, як влите.

А потім мені трапилося ще двоє людей: Лишега, якого я прочитав і просто нічого не зрозумів. Я подумав, чекай, що це таке? Треба розібратися. І коли почав розбиратися, то став писати зовсім інші тексти: не схожі на Лишегу, але зовсім не схожі і на те, що я робив до того.

І після цього всього трапився мені Свідзінський і я зрозумів, що мені в житті порядно щастить! Всі ці поети вплинули на мене не на рівні словесних конструкцій, поетичного синтаксису, а на рівні розуміння своєї праці, на рівні пошуку відповідності між словом, яке ти говориш, і візією, яка до тебе приходить. Ці люди мені дуже допомогли.

А от що ти загалом скажеш про середовище і умови в яких творить теперішнє покоління поетів?

Ми - найщасливіше покоління в усій історії української літератури, де ще не було такої спокійної спадковості між трьома поколіннями поспіль. Наприклад, вибухнуло «Розстріляте відродження» – їх розстріляли, і у 50-60-их поети починали, фактично, все з нуля.

Уже у 80-их почалося Бу-Ба-Бу, і ці троє зуміли поламати величезний масив вербальних та смислових конструкцій, які нав'язував Радянський союз 70 років. Вони за 10 років все перестібали! А коли починаєш сміятися, то всі ці ментальні штампи перестають працювати.

І от я вже прийшов в країну вільну від цього всього. Жадан – це останній письменник, який ще бореться з минулою епохою. А тепер я слухаю  чуваків, які пишуть про водіїв маршруток, рєбят з районів, бабку в підїзді, і далі, далі пішло множення.

Тобто у тебе більше претензій до представників свого покоління, ніж попередніх?

Розумієш, добре, що є такі хлопці, як Андрій Любка, які займаються невідомо чим і дуже добре, що цим невідомо чим люди займаються масово.

Сьогодні письменників більше, ніж людей, які читають і вже точно більше, ніж тих, хто може це осмислити. Ще й якщо осмислювати немає чого. Але у цій масовості криється потенційна можливість для людини, яка має талант включитись у літпроцес.

А тоді вже час покаже, хто може стати добрим письменником, а хто ні. Поступово минає років 5-6 і видно чи людина є чимось, чи це пустоцвіт. Наприклад, як Дереш, вибухнув і погас.

Подібне з Жаданом: письменник, який написав «Депеш Мод», «Ефіопію» і «Цитатник» не має права видавати таких книжок як «Вогнепальні й ножові». Він же сам себе руйнує. Якщо він видасть ще одну таку книжку, то йому не пробачать.

 

Розкажи про літературний союз Плита: у вас є спільна ідея, єдина філософія, як ви об'єднались?

Нас просто саме життя об'єднало. Ти в якийсь момент розумієш, що ці люди тобі приємні, одних поглядів з тобою. Ніхто не зазіхає на творчу територію іншого, кожен працює у своїй манері, думає про свої речі, говорить інші слова, немає якоїсь дурної конкуренції, немає заздрості. І так вже 5 років.

Вашу літературну тусовку постійно можна побачити в одному товаристві з Ірванцем, це ваш протеже у літературі?

Він у мене кілька курсів читав в Острозькій академії, і я його колись страшенно не любив. Зазвичай дядя Саша ж говорить дуже неприємні тобі речі, і вже аж потім, коли ти вникаєш у цю поетику, то починаєш розуміти, що він насправді говорить. Виявилось, що це класний мен, і тепер ми здружились.

Що любиш читати?

Ти знаєш, із переїздом до Києва я книжки слухаю, бо просто не маю часу читати. Я до 16 років не читав книжок принципово, і вся шкільна програма залишилась поза моєю увагою. Тож тепер повертають до неї. От місяць слухав «Війну і мир».

Ти працював деякий час в журналі «Дніпро», чому все-таки пішов з редакції?

Це як у Пєлєвіна – творці нам на х.. не треба, нам потрібні кріейтори. От це про журнал «Дніпро» тепер. Я туди прийшов і думав, що зможу все змінити, але ні, не зміг. Коли я це зрозумів, то просто кинув все і пішов.

Ти не думав про власний журнал?

Я й досі мрію, але на друковане видання потрібен великий капітал. Хіба електронний робити, але треба мати сміливість, щоб кинути все і займатись цим, плюс все одно потрібна фінансова підтримка.

Дуже хочеться, щоб був хоч один журнал з чітко обґрунтованою концепцією, який би мав своє обличчя. А на разі всім байдуже, ніхто нічого не робить з відчуттям серйозності, ні один поет не виходить на сцену і не читає вірші як поет. Всі виходять блазнювати, якісь ігри грають...

Хочеш з людиною дискутувати, а не можеш з ним навіть говорити. Людина має в собі 18 точок зору на одне й теж і відповіді на всі питання, але ти ніколи не знаєш, що це за людина, з ким ти говориш.

Так, я розумію, я вибухаю в буття, яке мені доступне тільки через мову, я прокидаюся, як у відкритому морі. Але ж пливучи ним, я обираю напрямок, манеру якою пливу, скільки я буду плисти, яким темпом. Я визначаюся ergo sum.

Ти вже пробував з кимось дискутувати, кудись писати?

Треба мати куди писати і з ким дискутувати. Але ж ніхто тобі нічого не говорить, ти не можеш добитися, щоб тобі хтось щось чітко і розбірливо сказав.

От Бойченко, якого я обожнюю, каже, чому немає літературної критики в Україні – бо ніхто не запропонував нормальної літературної концепції, яку б та критика могла осмислювати! Ніхто нічого серйозно не сприймає.

Мені здається, що останнім часом люди забули, що займатись літературою насправді дуже складно. Таке враження, що всі думають, що написати вірші це, як по мухах плювати.

Я міг би просто шурувати книжки верлібрів про водіїв маршруток, проституток з сумними і добрими очима по 4,80 на об'їзній. Але мені від цього ніякого кайфу. Нащо це мені, а тим більше комусь?

Я хочу спочатку написати щось змістовне, і щоб це було дуже складно зроблено. Тому, власне, зараз пишу мало, але довго. Вишліфовую. Щоб вірш ідеально звучав, щоб музика переливалась з однієї строфи в іншу, щоб звуки і слова стояли там і тільки там, де вони мають стояти. Я можу один вірш 8 місяців писати.

Про що пишеш зараз?

Соціалочки не пишу, це тема, яку я собі заборонив. Жадан вже все тут зробив. Я зараз думаю про світло, про те як воно є, як я тут у цьому світі є.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.