Зміст статті

15 квітня 2019олександр ковальчук

Сквот 32

Попсовий наїв українських мистців намагається розвеселити щемку бентегу арт-хаусу Стрімголов.

Протистояння вкраїнських хіпстерів зі столичним баригою в окремо взятому сквоті породжує в думах про милу серцю кар'єру алюзії на фільм Диявол носить Прада.

Преображення дівчинки Лізи з трепетного оленятка з великими очима в модну фотографиню у дебютному фільмі режисера Саші Лідаговського відбувається за присутності в сценарії письменниці Люко Дашвар (в істинному обличчі). І тому відразу варто вважати на те, що все тут буде простенько, сопливенько та плаксивенько. Нехитра мелодрама про хіпстерські мрії з прозаїчними персонажами та дівчинкою, яку так відверто косять під Емілі Блант (з ямочкою на підборідді).

Це кіно про батл між мистцями та баригами мали б знімати у Львові. Головного героя грає місцевий уродженець, b-boy (брейкдансер) Олександр Богачук (Drud), у кадрі лунають інструментальні хіп-хопери The Cancel зі Львова, а дівчинка Ліза так розмовляє українською, наче вона справжня галичаночка (у неї є ще тато Міша і це такі цікаві привіти Ірині Фаріон). У такому варіанті галицькі артисти мусили б протистояти !Фесту у битві, наприклад, за умовну Дзиґу, і в беззубому Львові це б мало ще більш утопічну ауру (тим більше, що всі місцеві хіпстери глорять за Садіка).

Поки мистецтво воює супроти дикого капіталізму Сквот 32 відповідає на всі запитання сонного арт-хаусу Стрімголов Марини Степанської та заповідає відразу їхати до Німеччини людям артистичної вдачі замість того, щоб приречено скніти на занюханій Троєщині (Україна – це місце, де забувають про мрії). Звісно, що Сквот 32 робить це занадто прямолінійно (протиставлення інтелігентного джаз-хопу та пейзажів спальних районів чи втомлені батьки-зомбі над борщем біля телевізора), але місцями це знімають краще чи розумніше (лінолеум в Лізиній квартирі чи її креативна шульга), ніж якийсь Дзідзьо чи подібний наївняк про галюцинації ватного денсера у фільмі Давай танцюй! Попри цнотливенький душ переродження Лізи з сіренького корпоративного мишеня в розкуту мисткиню-фотографиню (з алюзіями на пригоди Аліси в Дивокраї) у цій рожевощокій утопії є декілька несподіваних, і тому навіть сміливих сцен.

Відчуження працівників на монотонному капіталістичному конвеєрі (де так бракує Pink Floyd) та Фаїна у ванні з льодом. Після лесбійських цілунків на сквотній тусі та феменок з цицьками чомусь, на жаль, так сором'язливо показують бухий секс Лізи та Саші лише на екстазному розфокусі в червоній палітрі пристрасти. Деяких українських громадян може навіть обурити сценка у повністю україномовному Києві з бикуватим російськомовним створінням з роздутими губами, яке змушує Лізу перейти на російську. Бандюки тут, до речі, також виразно російськомовні. І хоча російськомовний адекват урівноважується двома іншими персонажинями таки цікаво, що це було (свідомо чи мимоволі), оскільки це ледве не перший випадок в новому українському кіно, де б з російськомовних персонажів робили таку карикатуру (Позивний Бандерас тут згадувати недоречно). І наче з іншого фільму в цю сквотну непорочність залітає персонаж поета Стаса зі словами про мудаків чи гандонів та фразою "відправ ту пизду до матусі, бо в тебе зараз хуй думає" (кажуть, що в стрічки було три режисери).

Але за мріями про теплий, аналоговий олдскул (з душею) та літачком дівчачих мрій у Сквоті 32 достатньо багато забувають про сценарій, акторську гру чи хоч якісь адекватні сенси. У фільмі про мистецтво молодих поетів, художників та музикантів, яке має оживити безрадісний світ навколо, забагато поверхового, фейкового чи просто не особливо розумного. Хоча й цей рожевощокий наїв багато чого поміж фейками розповідає про теперішній стан деяких ділянок української культури. Місцевий репчик – в дупі (секонд-хендний батл). Будь-який лівий анонім з Ямайки читає краще, ніж той, кого тут поважно величають репером. Віктимна Джамала. Зайва Онука. Нуднуваті The Cancel. Голі поети з обписаною віршами спиною нічого не знають про футуристів і пишуть ще гірше, ніж джармушівський графоман Патерсон. Бадьорі гасла сквотівської арт-тусовки ("Будь водою" від Брюса Лі) без відповідного таланту та розуміння перетворюються на голослівний пшик конформістів. Слоган "в мистецтві головне – пошук" взагалі дивно звучить в застояному середовищі вкраїнських мистців. Навіщо в альбом бабці Фаїни, яка так боїться фашистів, засунули голокостні фотки німецького солдата?

Тему кар'єризму та мистецтва у фешн-індустрії оминають дугою, щоб там щось дрібненьке відкусити від розуміння фільму Диявол носить Прада і на тому й закінчити. І це все на тлі того, що під час співбесіди Лізи в міжнародному журналі звучить фраза про те, що плівка (старенького фотіка) спонукає думати. У фіналі навіть втомлена тутешнім життя мама Лізи згадує про власну мрію, гру на фортепіано, обабіч зазомбованого чоловіка. Навіть трансформована і сексуальна Ліза вся в модному та червоному (хоча мештики так собі) прозріває на даху обрії власних можливостей, щоб таки поїхати на стажування в Берлін. Але над ними знову лунає крилами віктимна Джамала. Абсолютно недоречно і незрозуміло для чого. Дівчинка ж вже дозріла.


фото: itc.ua

Автор: олександр ковальчук