Океан Ельзи & Один в каное "Місто весни"

Фальшива рекламка Львова від гурту Океан Ельзи, яка топить усе те добре, що було в колективу Один в каное на цьогорічному альбомі.

Багаторічний потяг Святослава Вакарчука до халтури мусить стати особливим предметом аналізу майбутніх дослідників нинішньої львівської культури. Особливо прикметним для них може стати 2021 рік, а все тому, що за дев'ять місяців цього року Вакарчук спромігся вродити аж дві колабні халтури у дружньому колі молодих українських виконавців.

Спочатку був трек "Країна дітей" з псевдореперкою alyona alyona та недорокером (і недорепером) Сергієм Жаданом, а лишень вчора – тречок "Місто весни" з львівським колективом Один в каное.

Реклямна маніпулятивність цієї пісні відразу починає плоди міфи довкола своєї необов'язковості, а тому зовсім невипадково у спонтанний акт халтури від псалмоспівця Вакарчука ("на березі річки ми сиділи і плакали") магічним чином втручається всюдисущий львівський дощ.

Вакарчук постає у кліпі в сусальному образі іконки місцевого страстотерпця-святого, а тому трепітне фільмування, начебто з руки, так намагається передати усім навколо його щирість та невимовний щем, ніби оператор передивився стрічки Ножі наголо.

Халтурка про вечірній Львів намагається дати душу (вийняти і виставити її на огляд для всеношного поклоніння), але там всуціль одні лише голі кліше самоповторів. Давно пережовані кавалки та фрагменти, якийсь ауттейк ауттейкович з його цьогорічного альбому "Оранжерея". Відвертий продюсерський зиск з емоційних сплесків виразно фальшивий, а тому ця пісня на одному подиху віддає чимось зігнилим (слух., наприклад, для порівняння Mustafa "Separate"), милою франкенштейнщиною. Це пісня прощання зі Львовом.

Вакарчук навіть дає за звичкою натяк на соціальну актуальність (типу, нерв епохи), але це лиш банальна рекламна позіхайлівка (з частівками всередині), де найголовніше подякувати Фесту, Садовому та усім його бізнесовим кумплям в туристичній монополії Львові, де своїм відразу win-win, а чужим – лише облизня.

Вакарчук і Швайдак співають ще щось про місце між пеклом та раєм (Львів – як український Твін Пікс), але у цьому лімбі (де вже була вокалістка Один в каное в задерев'янілому стані на дебютному альбомі) чомусь значно більше нового Балаяна, аніж Лінча, а тому їм так надзвичайно далеко до хіта ВІА Арніка "Львівський вечір" про Львів за оксамитовою завісою.

Якщо ж відволіктися на мить від океану пережованих речей Святослава Вакарчука, то відразу помітно, що в нинішньому стані він відразу тягне Один в каное на дно. Вакарчукізмів завжди було вдосталь на їхніх альбомах, але Швайдак лише виборсалась на цьогорічному альбомі з невротичних частівок дебютника, як її знову накрила тінь зеленої хвилі Океану Ельзи.

Дівчинка вже достигла, радіоетер передає їй привіти, а тут, тиць, цей Вакарчук зі своїм зразково-показовим конанням. Учениця переросла вчителя, а тому так особливо чітко простежується у цьому треці міжрядкова надія на звільнення з кодовим словом "відпусти" (у Швайдак це також періодичний мотив), а тому ще зовсім невідомо, хто ж більше страждає в ув'язненні: Брітні чи Вакарчук.

А для садового комунізму це ще одна ознака того, що не потрібен тут ніякий Моргенштерн, якщо є Вакарчук та Линів.