Цимбалюк: Сподіваюся, що відновиться справедливість з військовими пенсіями

Україна як держава, що воює, намагається останні понад 7 років віддавати все можливе для фронту й перемоги. Щороку ухвалюють дедалі більший оборонний бюджет, хоч і далекий від оптимального. Вдається поліпшити забезпечення ЗСУ як власним ресурсом, так і за допомогою міжнародних партнерів. Але цей ресурс важко назвати проривним – він скорше закладає темп повільної еволюції.

Багато питань у сфері обороноздатності, які треба розв’язати, стосуються не лише закупівель озброєнь, імплементації стандартів НАТО чи військової освіти. Наші армійці й ветерани ратної служби потребують удосконалення і соціальних стандартів, починаючи від покращення грошового та пенсійного забезпечення, розв’язання квартирного питання, закінчуючи діяльністю ветеранських шпиталів і формування сучасної військової корпоративної культури. І тут без оновлення законодавства важко щось удіяти.

Про роботу, яку проводять у цих напрямках наші парламентарі, розмова з народним депутатом України, першим заступником голови Комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, членом Тимчасової спеціальної комісії ВРУ з питань правового статусу ветеранів війни Михайлом Цимбалюком, інформує прес-служба Львівського обласного партосередку ВО «Батьківщина».

– Михайле Михайловичу, за інформацією ВГО «Опора», більша частина усіх зареєстрованих вами законотворчих ініціатив спрямовані на збільшення розміру пенсій, зокрема військовим, внутрішньо переміщеним особам, звільненим з військової служби. Яка наразі проблематика є пріоритетною?

– Насправді пенсійне забезпечення військовослужбовців у нас на першому плані. Не завжди знаходимо підтримку в самому комітеті, але сподіваємося, що вже з наступного року вдасться зрушити з мертвої точки цю проблему. Основне завдання, яке наразі бачимо, це прирівняти тих військовослужбовців, які звільнялися на пенсію в різні роки, до тих, які стають пенсіонерами зараз. Бо держава зробила певний розділ: одні – звільнені до 2016-го чи 2018 років. А інші – теперішні. Наприклад, комбат, який нині йде на пенсію, має у кілька раз більшу виплату, аніж його колега, що завершив службу 5-10 і більше років тому. Що несправедливо, бо коли піднімають пенсії, слід перераховувати їх усім. Це порушення, адже конституційні норми говорять про неможливість погіршення соціальних стандартів. І йдеться не лише про перерахунок таким категоріям захисників держави. Не відбулася й повноцінна індексація, а недавнє уведення тимчасових доплат не можна вважати такою. Я прихильник повернення норми, згідно з якою максимальний розмір пенсії за вислугу років не повинен перевищувати 90 % відповідних сум грошового забезпечення, замість 70 %, встановлених зараз.

Знаєте, що були й мітинги під стінами парламенту пенсіонерів військових і правоохоронців. Більшість з них ще перебувають у продуктивному віці й десь трудяться. І в разі введення воєнного стану, без сумніву, стануть у стрій. Державі, якій вони віддали найкращі роки життя, слід таки звертати більшу увагу до потреб цієї категорії громадян.

– Наступна важлива річ – забезпечення колишнього військового, ветерана. Йдеться, зокрема, і про ветеранські шпиталі, що перебувають подеколи у плачевному стані. Наразі стан госпіталів і рівень надання допомоги в них дуже різниться. Натепер вони належать різним органам управління. Моя ідея – передати їх у Мінветеранів, і це відповідає моделі успішних країн, наприклад, американській. У США кожен ветеран під контролем – там чітко відомо, якої фізичної, моральної, психологічної допомоги він потребує. Яка ефективність та динаміка заходів реабілітації, є прогрес чи ні. Адже нам потрібно ветерана інтегрувати в соціум, у якому він живе після служби, а тим паче після війни.

Є хороші, як у Львові, соціальні центри для ветеранів. Та то почасти ініціативи місцевої влади, а потрібно, аби конкретним змістом наповнювалися відповідні державні політики. Людина ж не винна, що живе у пересічному райцентрі, наприклад у Новограді-Волинському, чи в селі на Верховині й отримує в рази гірший сервіс та увагу, аніж мешканець Львова чи Києва. Україну ж вони захищали разом…

Було би справедливо, якби всі ветерани мали доступ до широкого переліку якісних послуг саме у ветеранських госпіталях, які не повинні опікувати «сім няньок», там має бути єдиний керівний орган. Звісно, це потребує додаткового фінансування з огляду на поточний стан цих закладів, бо вони потребують оновлення обладнання та основних фондів. Облікувати ветеранів – пів справи, їх ще потрібно і лікувати та реабілітувати зовсім не на рівні лікаря загальної практики. За кожним ветераном має бути закріплений чиновник – щось за моделлю нинішнього сімейного лікаря, але з меншим навантаженням, звісно. І чиновник має допомагати ветерану з госпіталем, причому спонукати ветерана проходити курси лікування й реабілітації, а не чекати, поки ці люди самі приходитимуть у їхні кабінети.

– Ситуація із забезпеченням пільг для УБД та ветеранів військової служби доволі складна, адже система мала б передбачати певне справедливе врівноваження доступу до них. Місцеві бюджети досі не мають механізму компенсації проїзду громадським транспортом таких категорій, особливо якщо це стосується представників інших громад. Яка позиція комітету з цього питання й особисто ваша?

– Ми говоримо багато про пільги. От воїн повертається з війни і знає, що має право на безоплатний проїзд, пільги на комуналку й отримання різних сервісів. Але що відбувається на практиці? А виходить так, що, передавши певні повноваження громадам, держава не забезпечила їх ресурсом для виконання згаданих гарантій. На мій погляд, у держави є два варіанти. Або передати ресурс на громади, або монетизувати соцпакет. Другий варіант видається більш коректним і справедливим, адже ми знаємо, наскільки неспівмірно користуються пільгами ветерани, скажімо, у селі та мегаполісі. І грошовий вираз використаної пільги може різнитися в десятки разів. І тут не варто кивати на природну мобільність чи потреби, які є різними десь у провінції чи у великому місті. Має реалізуватися принцип соціальної рівності. Далі – інший момент: що робити з пільгами, які апріорі людина не зможе використати, а потребує інших сервісів? Приміром, інвалід, що живе в багатоповерхівці й зовсім нездатний пересуватися. Він ніколи у житті не сяде в автобус й не скористається такою послугою. Значить, йому потрібна якась адекватна альтернатива. Отже, тільки монетизація, можливо різнорівнева – залежно від вартості життя в певних регіонах, але вона дасть ветеранам справедливу модель.

Слід впровадити механізм надання пільговику коштів на компенсацію проїзду. Наприклад, це буде 5 тисяч гривень на рік. І людина вже сама вирішуватиме, використати їх у поїздках буденних чи акумулювати їх на якийсь тур на курорт, санаторій або інші потреби. І це би змусило людей реальним поглядом оцінити те, що дає держава, навчить ефективніше розпорядитися ресурсом, ставитися до нього ощадливо.

Комунальні знижки – знову-таки вони лягають на плечі місцевої влади. Через те мегаполіси мають кращі можливості компенсаційні, а є громади, які в цьому питанні не можуть дати ради. Тому наші ветерани ходять і принижуються: то їх з автобуса вигонять, то в ЖЕКу чи ОСББ за носа водять.

Так само і квартирне питання та земельних ділянок для ветеранів війни з російським агресором. Це вже головний біль самоврядування.

– Грошове й пенсійне забезпечення військових ув’язані один з одним. Нинішній базовий рівень грошового утримання рядового контрактника й навіть багатьох офіцерів не витримує конкуренції на ринку праці. Яким, на ваш погляд, як колишнього офіцера й генерала, має бути рівень фінансового добробуту людей у погонах?

– Так, ми маємо сигнали про те, що оборонне відомство й вища державна влада працює над розв’язанням цього болючого питання. Я особисто ставив запитання міністрові оборони на годині запитань до уряду, скільки мінімально отримує солдат-контрактник у Збройних Силах? Почув відповідь, що близько 11 тисяч гривень. Так, це несправедливо й навіть жахливо. Але я розумію бюджетні реалії країни. Проте я часто зустрічаюся з військовими під час роботи в окрузі, зокрема, маю певну думку щодо очікувань рівня грошового забезпечення у війську. Так от, знову-таки, на мою думку, базовий рівень утримання повинен бути на рівні 30 тисяч гривень. І далі – відповідно до звань та рівня відповідальності прогресувати за моделлю, яка існує у наших західних друзів-партнерів. Так, гроші не головне. Але ж ми живемо у матеріальному світі й певні фінансові стимули однозначно допомагають будувати високопрофесійні команди й інститути. І попри те, що належу до парламентської опозиції, я підтримую міністра Олексія Резнікова в його намаганні якнайскоріше віднайти той адекватний фінансовий ресурс, на який заслуговують наші героїчні Збройні Сили. Нам потрібно зберегти і фахівців, в підготовку яких держава вкладає великі кошти, час і має певні розрахунки щодо їхньої служби. Треба все зробити, аби наша офіцерська молодь з уже бойовим вишколом не полишала службу після першого-другого контракту. Бо це вже готові лідери, без яких неможливі перемоги на війні.

Вірю, що у нинішнього очільника оборонного відомства все вийде, адже я його знаю як людину фахову, відповідальну і надзвичайно патріотичну. Він обов’язково виконає те, що обіцяє і зможе виправити багато проблем, які наразі існують.

– Житлова черга для військовослужбовців ЗСУ становить близько 48 тисяч осіб. Є законопроєкт № 5716 (автор – О. Завітневич), який має на меті закрити чергу, залучивши недержавні кошти й відчуження майна або передачу його в оренду. А яке ви маєте бачення розв’язання «квартирного питання» чинних силовиків і ветеранів?

– Коли говорити про спектр проблематики квартирного забезпечення силового блоку, то таки Збройним Силам слід приділяти більшу увагу, бо в інших відомствах ситуація помітно краща. Тим паче держава перебуває у війні. Так, треба вилучати згідно з чинним законодавством надлишкове майно, зокрема землі чи неефективні відомчі держпідприємства. Але тут варто з цим підходом поводитися обачно. І це проблема не окремого міністра, а держави загалом.

Є різні бачення, як скоротити цю шалено довгу квартирну чергу. Я бачу розв’язання проблеми так: слід імплементувати «квартирні гарантії» у систему проходження служби й законодавчо її закріпити як бюджетований державою механізм. Держава вкладає в підготовку фахівця-контрактника, офіцера, вищого командира – нехай вкладає і в організацію його нормального соціального життя й побуту. Видавайте на перші 5 років служби службово-посадове житло, де військовик сплачує лише комуналку. За цей період він набуде права власності на квартиру на 30 %. Не продовжує контракт – доплачує 70 % і живе в ній. Не сплачує – звільни для побратима, що служить далі. Якщо відслужив 25 років – квартира повністю твоя. Або запровадити компенсації на купівлю квартири після завершення служби. Бо це ненормально, коли в гуртожитках з родинами живуть військові з 20-30 роками вислуги, а то й залишаються там, вийшовши на пенсію. Моделі є, їх багато у країнах НАТО, але нам слід напрацювати українську.

Взагалі, ми в комітеті чекаємо пропозицій Міноборони, аби ухвалювати ті законопроєкти, які слугуватимуть розв’язанню великого спектра соціальних проблем військовослужбовців і ветеранів-армійців.

– Як законодавчо, нормативно допомогти масштабувати досвід окремих громад у забезпеченні соцзахисту учасників бойових дій та їхніх родин? Це такі місцеві програми, як відомий львівський експеримент, де учасники АТО/ООС, члени родин Героїв Небесної Сотні отримують матеріальну допомогу розміром 100 тисяч гривень.

– Це надзвичайно позитивний досвід, який потребує масштабування в державі. Але ж він обмежується ресурсами громади. Це ми знову повертаємося до того ж фундаменту, на якому стоїть моя позиція щодо пільг ветеранів військової служби та учасників бойових дій. Але розберімо львівську ситуацію. Десь до чверті тих, хто працює у Львові, приїжджають з інших громад. І за них роботодавці сплачують єдиний податок у львівський бюджет. А людина живе, наприклад, в Городку, діти її там ходять у садочок, вона користується благами цієї громади. Але ж ветеран не винен, що один воював і був призваний зі Львова, а інший – з Городка. І от вони між собою спілкуються. Один розповідає про стотисячну компенсацію, путівку й дисконти, а інший про те, що йому навіть клаптя землі не дають. Так, це позитивний досвід, але має бути ще державний підхід і такий, щоб ветерани не почувалися обділеними. Тобто базовий рівень справедливості не повинен бути настільки незначним, як тепер. Нехай Львів, Київ чи Вінниця додатково що зможуть – дають, супер. Але і в Турці чи Городку наш ветеран не повинен на тому тлі бути обділеним. І тут держава не має йти простим шляхом вилучення ресурсів у громад, такою своєрідною експропріацією для загального блага, встановлюючи одну справедливість для всіх.

– Військові почасту мігрують з гарнізону в гарнізон. Зайнятість дружин (чоловіків) військовослужбовців, адаптація дітей до особливостей військової служби батьків – чи є ці питання у фокусі уваги парламенту?

– Поки держава мало уваги приділяє цьому питанню. Тут відповідь проста – робочі місця в гарнізоні має створювати нова сучасна інфраструктура як елемент корпоративної культури. Це школи, магазини, малі підприємства, освітні курси, клуби за інтересами, заклади дозвілля, мікрокредитування на певний бізнес — все це може бути у військовому містечку, створюючи майданчики для реалізації членів родин військовослужбовців, а потім і самих військових. Коли вони вийдуть на пенсію, їм не треба буде шукати місця для щасливого й повноцінного життя.

Ну от, дружина офіцера – педагог чи й директор школи. Іде з чоловіком в інше місце служби, а там вона не знаходить гідного місця для професійної кар’єри. Все може призвести аж до розпаду сім’ї. От, як приклад, моя ситуація. Моя дружина – педагог, я мігрував по службі (про час служби в органах внутрішніх справ. – авт.), а вона мусила залишатися в родинному гніздечку, бо мала теж реалізуватися в житті. Доводилося в міністра раз на місяць відпрошуватися, аби хоч на день побачитися з родиною. Всі ж живі люди…

І гарнізони, військові містечка з громадами можуть кооперуватися у справі взаєморозвитку. Розбудова військових частин може бути ресурсом для громад і навпаки. Адже так поліпшується соціальне життя. Громади як мінімум зацікавлені в наявності у них військових частин, бо вони сплачують єдиний податок. Приміром, у Новому Калинові на Самбірщині є військова частина й вони разом розвиваються. От уже будують там ще один дитсадок, відремонтували діючий. Наявність військового містечка дає додатковий шанс розвитку територіальної громади, особливо невеликої. І така практика має бути правилом.