To Eternity & The Curly "Теорія любові" (2023)

Сезонна концепція грайливої легковажності на альбомі "Теорія любові" навіщось зливається у необов'язкове лейблове попурі.

To Eternity є повноцінним артистом, йому нічого не бракує, але на альбомі "Теорія любові" йому бонусом впарюють всілякий неліквід на лейблі, який невпопад трясеться своїм безалкогольним пшиком. І дует Silk Sonic з альбомом "An Evening with Silk Sonic" (2021) чи Kaytraminé з цьогорічним релізом тут не відмазка.

The Curly, який дріботить за ним хвостиком, тут відверто зайвий разом з іншими пасажирами. Разом ця компанія доводить фанк To Eternity до стерильного стану, псує своїм дріботінням усі масштаби та спричиняється до найгіршого – перетворює вино на водичку. Разом з ними альбом зливається на одноманітне лейблове попурі.

На одному треці вже навіть з'являється та мара, що Tery там фактично нема, але він наче таки й є. А от Otoy зі своїм чемним речитативом після вдалого альбому "Недовготривалі відносини" (2023) ніби на декілька хвилин вертає назад до свого набундюченого пекла торішнього EP ("Антракт").

Літня концепція грайливої легковажності на альбомі "Теорія любові" завжди розпочинає нібито чимось крутим на гастлі, але традиційно закінчується цілим пшиком. Може вони й втирають нині носа Монатику з його косплеєм під Фаррелла, ретро-запливам Our Atlantic та альбому Вакули "Вне времени" (2020), але загалом це лише якийсь натяк на щось, де їм варто остаточно перейти на інструментальний фанк з такою неоковирною лірикою ("Негідник", "Дивак"). Вони навіть примудряються зіпсувати літню еротику, а тому це ще один місцевий покруч – фанк від асексуалів.

З цих літніх дрібнички на ейфорії навіть важко щось виокремити в остаточні хіти ("Імпровізація", "Я не вмію кохати"). Усім їм щось постійно бракує, а там, де не бракує, плутається під ногами The Curly зі своєю безалкогольною лайтовістю та іншими ноунеймами ("Попросту"). У всій цій салатній нарізці відверто ще шкода Tery, який хоч щось намагається тягнути догори ("Другий шанс").

Навколо й так чимало кращих прикладів з фанку чи соулу від Silk Rhodes і до The O'My's, де цьогоріч можна згадати якщо не Joel Sarakula з альбомом "Island Time" чи Les Imprimes з "Reverie", то обов'язково Pale Jay з диском "Bewilderment". Але який сенс лейблу топити своїх топових артистів такими незрозумілими колабами з другорядними виконавцями?