Найтупіше кіно року про збіговисько українських селебів, які читають моралі про шкоду гейту.
Строкатий цвіт українських селебів та блогерської думки спромігся вродити рагульський треш, де Олександр Терен існує лише для банальної відмазки.
Стрічка 10 блогерят мала б стати колективною відповіддю гейтерам та всі вже давно знають, що в українських селебів гейт – це гайп. Замість якоїсь апеляції до моральности у ці часи вона ще більше продемонструвала всю їхню убогість та бездарність.
У цього трешу нема режисера. Є лише квартальний сценарист Олександр Щур з колекцією рагульського контенту на кшталт Я, ти, він, вона (2019) та Побачення у Вегасі (2020). Торік він став сценаристом бездарної стрічки Буча, а цьогоріч вже знову повернувся на свою притрушену стезю.
Закономірно, що з таким минулим контент під назвою 10 блогерят відразу став найтупішим фільмом роком. Це ще треба так вміти, адже цього року в українському прокаті вже було чимало лайна на кшталт раша гудбай, Відпустка наосліп, Песики та особливо Коли ти вийдеш заміж?
Відразу варто наголосити на тому, що Олександра Терена сюди запросили, щоб хоч якось прикрити фіговим листочком цю безпросвітну тупість, яка паразитує на серіалі Гра в кальмара своїм псевдосинефільським псевдогумором. І навіть навіщось дає сокирою цитату з кубриківського Сяйва (1980).
Ідея ця, усіх у мішок та вниз з мосту, як каже Вітя Леоненко, звісно, добра. Якийсь анонім збирає в одному закритому місці увесь цвіт тутешніх селебів, щоб що десять хвилин вбивати когось з них за прикладом роману Агати Крісті "І не лишилось жодного".
Та про Агату Крісті якось відразу варто забути, адже все це дійство сценарист Щур веде до радянської екранізації Десять негренят (1987) Станіслава Говорухіна. Фільмувати стрічку про Бучу, щоб згодом алюзувати до фільму відомого українофоба – це так щоквартально незламно.
Хто бачив радянське кіно, той мусить здогадатися, що вбивця – Олексій Вертинський. Після цього він би міг на деякий час змінити своє прізвище на Дворецький. А от Ольга Сумська до Тетяни Друбич не дотягує навіть уві сні, як і Арам до Олексія Жаркова.
Постер стрічки, апелюючи до Scary Movie (2000), обіцяє, що буде страшно смішно, але тут немає жодного насправді смішного жарту. Хіба золочівська порноакторка Джозефіна Джексон могла б вже зіграти своїми вилицями міс Бугай. Одні лише недолугі жартики про піструни, порно (і рвати жопу обабіч), мілф та смерть на унітазі з одним оральним ефектом.
Це типова ситуація для українських псевдокомедій. Бездарна музика, тотальний продакт-плейсмент (Труха тощо). Відчайдушна концентрація тупості, яку вони даремно вважають самоіронією своїх камео. Суцільні кривляння та халтурні діалоги.
Актор Довженко б'є рекорд кількості матюків на екрані. Десь навіть змагається з кількістю продакт-плейсменту у кадрі. Дивно, що у куточку ще не почали рахувати точну кількість матюків як у Гарячих головах з Чарлі Шином.
Хоч якоюсь сатисфакцією за увесь фільм, де українські актори нарікають на теперішнє українське кіно, є той момент, де псевдореперку alyona alyona спалюють у печі. Сатисфакція ця, звісно, тимчасова, адже на титрах вона вже горлатиме ще один свій графоманський трек.
Ще трохи й сценарист Щур з таким потягом до реаліті-шоу почне фільмувати свою версію російського Холопа (2019). А якщо ці українські селеби вже такі всі чесні та пурєдні, щоб бавитися наприкінці у колективних моралістів, то могли б вже за такої нагоди хоча б натякнути на те, скільки у середньому миють нині на такому халтурному контенті.
фото: dzygamdb.com