Беззуба лякалочка дебютного альбому для українських хіпстерів.
Щось добре у дебютному альбомі колективу Dakh Daughters можна помітити хіба що у тому, що вони дещо збилися з проповіді власної унікальності у навколишньому світі, стишилися і тому прибилися до літературності. І хоча така рекламна крикливість цілком відповідає формату окресленого ними жанру, але нічого нового чи цікавого вони не пропонують.
Одні лише загравання Дахи Брахи з Твін Піксом на альбомі "Light" (2010) повністю хавають увесь дебютник Dakh Daughters до кінчиків нігтів і так десь повстає питання доцільності, мети, в існуванні такої репліки старшого брата. Це ж точно не гендерна рівність. Звичайно, діти не повинні скакати поперед батька у пекло, але, принаймні мають намагатися бути кращими та відкривати нові території, а не шаритися старими. Бо яка тоді функція фрік-кабаре, якщо не бути попереду усіх, а плентатися позаду? Фрік-кабаре має оспівувати смерть, секс та божевілля, бавитися девіаціями та виблискувати чорним гумором, пропагувати макабричні танці та гран гіньоль. Але де цей священний жах, страх і трепет на прісному альбомі Dakh Daughters?
Де тут, принаймні, "Бал повішених" Артюра Рембо:
Ура! Без животів танцюють сміхованці!
Такий широкий кін, що хоч роби стрибки!
Але недобереш, чи бійка то, чи танці.
Скажений Вельзевул насилує скрипки.
Скрипки тут ніхто не насилує, кістки тут не танцюють Саладинів на чорній шибениці і паладинів сатани якось непомітно. Добре, хоча б "П'яний корабель" чи декілька сезонів у пеклі, але ж ні, тут лише миле погладжування по улюбленій попі. Смерть, секс та божевілля завжди конкретні, конечні. Їхня мета – захлинутися у бажанні бажаного. Але де цей наелектризований нерв на альбомі Dakh Daughters? Вживу це, напевне, звучить краще (доцільніше), але в альбомному варіанті це лише сценки провінційного театру для маляток, де актори старанно повторюють побачене і почуте колись та у когось з мінімумом спонтанності.
Їхня старомодність смішна, а які тут можуть бути загравання зі смертю, якщо їхня аудиторія, українські хіпстери, бояться смерті, як чорт ладану. Це гра для широкого кола малообізнаних, як і майже вся музика у цій країні. Це букварик, це одноразовість (вичерпність) альбому, як концепту (наприклад, як дебютний альбом Онуки), хоча й бажання лишити його на ріпіті також відсутнє. У цей час у світі вже як декілька років поп-музика максимально зійшлася з переднім краєм саунду (FKA Twigs та Arca), а Леді Гага знялась в Американській історії жахів. У цей час поп-музика подекуди вже випереджає у своїх кліпах несміливі задуми мистців (особливо українських). Навіть якесь Время и Стекло вже знімає AlunaGeorge і тому так званим не-попсовим колективам треба вже змінювати репертуар або удосконалювати інструментарій.
Грати навчилися усі, але сенсу у тому ще мало. Техніка вже є, але ідей – катма. Сенс у дебютному альбомі Dakh Daughters можна відшукати лише тоді, коли це пародія на некрофільні поминки пост-хіпстерів за хіпстерами 2006-2007 років, тобто часами розквіту хіпстеризму, їхньою золотою добою. То ж страждають за тим revival, наприклад, такі собі Brunette Shoot Blondes, які старанно та чемно паразитують на тогочасній британській музиці, а саме на творчості колективів: The Libertines, Dirty Pretty Things та The Kooks. Задроти старанно обсмоктують творчість алкоголіків та наркоманів і це, ніби Кадишева співає Цоя.
Сенс у дебютному альбомі Dakh Daughters може бути лише у пародіюванні смаків та бажань своєї недалекої аудиторії, за інстаграмною порожнечею та кар'єризмом якої, рано чи пізно полізе різноманітна чортівня як у American Psycho, хоча вже тут для хіпстерів краще згадувати Неонового демона. Бо інакше, що може бути цікавого у святкуванні ювілею з дня виходу альбому "Yes, Virginia..." The Dresden Dolls? Який сенс в існуванні місцевої копії Dresden Dolls? Dakh Daughters настільки пропрацьовують українські смисли? Україна ж не Північна Корея зі закритим інтернетом (Джамала, наприклад, знаходить якийсь там сенс в існуванні української копії Jessie Ware, хоча її репертуар вже встигла обскакати маловідома британська група Alpines з цьогорічним альбомом "Another River", де тільки один трек "Motionless" раз і назавжди закриває всі джамалині гештальти).
Аманда Палмер просто мобільніша, веселіша і делікатніша в деталях та інтонаціях, ніж Dakh Daughters, згадуй хоч тисячу разів вони коло себе Laibach, The Tiger Lillies, Rasputina чи саму Діаманду Ґалас. Dakh Daughters на дебютному альбомі постійно десь трохи позаду (хоча тут і є трохи смерті та сексу). Завуальованість сексуальних ритуалів "Sept Verres" цього року краще обіграв Мар'ян Пирожок на альбомі "Поетичний". Вірш "Візьми" Сергія Жадана (з якого дівчатка чомусь так істерично ліплять Джеймса Діна, хоча чому не Генка Муді) у сльозливій інтерпретації Dakh Daughters може існувати тільки на сцені театру Заньковецької з отим допотопним дощиком та громом над собою. Перебрали дівчата з надривом, звичайно, і це навіть не питання форми, а такту, могли б, наприклад, повчитися цього у брістольського колективу Ilya.
Усіх їхніх звуків та інтонації навколо просто море, прикол їхньої вторинності хіба що у тому, що вони український колектив (тему народного фаталізму у "Людина" можна продовжувати окремо). Усе те одноманітне та передбачуване роз'ятрювання нутра нуртами та нагнітання контрабасиком перверзій доцільне хіба що у контексті заповнювання жанрових ніш в українській музиці, де немає конкуренції і тому ледве не кожен помітний альбом відразу чомусь всесвітнє явище космічного масштабу. У Dakh Daughters проблеми з інтонаціями, навіть з пролетарським горлопанством на семенкових "Папіросах" у них перебор, хоча вони й роблять з нього секс-символа млостями та правильно стібуть непмана-хіпстерочка у дусі класичного трека групи Ноль "Иду, курю".
Якщо смерті та сексу на альбомі ще трохи є шматочками, то шиза та параноя (через нойз) тут лише натякається, хоча ось тут у творчості Dakh Daughters може з'явитися один досить неочевидний для більшості (хоча доречний у ностальгії за подіями десятирічної давнини) приклад для наслідування. Це техаський колектив The Paper Chase та їхній альбом 2006 року "Now You Are One of Us", який Pitchfork назвав брехт-панком та описав як "the post-emo band marries its gothic atmospherics to orchestral melodrama".
Звукачі Dakh Daughters мали б точно чути про них, а у тих періодичних дівчачих криках чомусь інколи віє французьким скрімо-бендом My Own Private Alaska на EP "MOPA" (2007).
Dakh Daughters більше натякають, ніж грають. На фініші вони взагалі падають у треш ("LMD"), хоча й встигають дати поміж альбомної нудоти два більш-менш адекватних треки (дещо затягнутих) – "Oh God" та "Куба" (цікавий, принаймні, саркастичною спробою поєднання Аліни Орлової та Братів Гадюкіних). Потенціал Dakh Daughters зациклено блукає у власному пеклі поміж трьох беріз і ніяк не може звідти вийти на білий світ, тому й важко його поставити навіть поміж двох нещодавніх релізів, які намагаються оперувати світами, де б хотіли опинитися дахові дочки.
Ісландок amiina з альбомом "Fantomas" (2016)
Та канадійки Tanya Tagaq з альбомом "Retribution" (2016).
А чи свідомий це вибір такої долі-юдолі Dakh Daughters чи вибрики української кон'юнктури – покаже світле майбуття.