Хонест & Shahid "Все на свої місця" (2022)

Ідеальний приклад нинішньої хвилі кізяк-репу у місцевій музиці під час війни.

Мініальбом "Все на свої місця" (2022) від українських начебто реперів Хонеста та Shahid стає феноменом унікальної бездарності поміж виконавців місцевої музики.

Після графоманських треків виконавця Хонеста "Щирий дрилл" та "Стань окриленим" постало питання про те, щоб хоч якось окреслити це бездарне явище у новому українському репі якимись розумними словами на кшталт гумно-дрилл чи кізяк-реп.

Звісно, що подібного примітиву, особливо у новому українському репі, можна відшукати чимало, але ж про не всіх них пишуть профільні видання пафосними реченнями. Саме цих псевдореперів там називають фанатами олдскульного репу, особливо бум-бепу, які раптом чомусь захотіли оновити класичне звучання з огляду на свій музичний досвід.

Однак на EP "Все на свої місця" немає навіть найменшого натяку на те, що його творці росли на репі, оскільки він звучить так, ніби Хонест та Shahid дізналися про хіп-хоп лише вчора. Унікальна примітивність мислення Хонеста відсовує будь-які розмови про флоу, панчі та рими десь у темне минуле, де вони разом зі Шахідом наосліп намагаються намацати реп своїми руками.

Усе EP "Все на свої місця" є комедійним тріумфом загальмованої графоманії, але це не їхня версія chopped and screwed. Це настільки погано, що навіть Ціна Ритму, Довгий Пес чи Zombo на їхньому тлі є корифеями жанру, майстеркласерами репу. Це настільки убогі понти, наче це косплей репу для молодшого шкільного віку з фразами а-ля "вмикай на повну поки нас догониш", де так впевнено засідає святе переконання бездарності у своїй доцільності.

Якимось дивом тут ще можна зауважити добрі інструментали (традиція місцевого андеру), але їхнє набундючене моралізаторство а-ля попсовий Хас – це повний атас ("Пам'ятай, успіх за руку тримай, здивувати всіх та не загубити людяність"). Хонест і Шахід згадують golden age, бум-беп, хардкор, джаз, соул чи фанк, але вони винятково фанерні персонажі для хоч якогось окреслення цих понять та ритмів у їхньому тілі ("Пломби").

У них зовсім немає фантазії. Вони блаженні від репу. Всі культури заповідають не сміятися з убогих, але як можна втриматися на таких рядках: "Читати так, щоб вилітали пломби. Шахід та Хонест – вогняне комбо" чи "Найдорожчі продукти – душевні, робити реп в Україні справа не з дешевих. Страва найсмачніша, я зайняв своє місце, зайняв свою нішу. Беру і ріжу свої вірші іншим"?

І це ж навіть не треки, а цілі маніфести без жодного натяку на іронію.

Закономірно, що ця свята простота нецілованих душ вважає себе ледве не піонерами репу. Але The Sugarhill Gang – легенди, Gil Scott-Heron – геній, а вони – одні з найбільш бездарних графоманів у місцевому репі. Так, певне, нині не можна писати, але це якийсь реп для аутистів ("То де твій канабіс, давай виступати на біс. Окей, мені потрібен референс, щоб я підготував перформанс, який звучатиме як романс, про нього складуть не один роман. А якщо серйозно, то зі мною Шахід, який насипить на біт так, що зачепить нутро").

Якщо вони когось і нагадують своєю піонерією, то хіба що радянських клоунів, які десь наприкінці 80-х років минулого століття вперше відкрили радянській публіці очі на реп під час якогось передноворічного концерту в етері ЦТ. Це були надзвичайно примітивні речитативи типу "Ти Кондратій, а я Філімон", де совкові скоморохи тупо блазнювали над модною звичкою заокеанських підлітків перед тодішніми апаратниками.

З репом ті частівки не мали нічого спільного, а мініальбом "Все на свої місця" є наочним прикладом того, як у нинішніх умовах не варто робити реп з текстиками на кшталт "все що неможливо для нас буде важливо... ми будемо з вами чесними" ("Четвертий").