Прогове фентезі гурту Обійми Дощу з чарівними ліками для минулого, сьогодення та майбуття.
Київські ідеалісти та романтики зі світлом свого внутрішнього світу для всіх інших на своєму третьому альбомі.
Обійми Дощу мусять гастролювати разом з гуртом Vivienne Mort задля загальної наснаги у ці часи. То є дивовижний феномен на нинішньому тлі хвилі псевдодуховного кітчу в українській музиці.
Це доволі рідкісна емоція такого масштабу в Україні. Їх треба виставкою возити країною як якесь диво, щоб всі охочі могли доторкнутися до нього. Це майже втрачена інтонація у часи, коли Онука називає псевдореперку альону альону інтелектуалкою, а її графоманію – поезією.
Як добре, що фронтмен гурту Володимир Агафонкін пішов шляхом західника та пристав поціновувачем до гуртів Anathema, Opeth чи Porcupine Tree, а не вибрав за певних передумов Олександра Градського. Цікавий факт. Олександр Пономарьов після закінчення своєї поп-ери спокійно міг би знайти себе у чомусь подібному замість екзальтованого трешу з Михайлом Хомою ("Зоренько моя", "Згасаюча осінь").
На віддалі потягу цих київських ідеалістів та романтиків до всіляких соціальних маніфестів, а справжній лицар у плащі ніяк не може ігнорувати свавілля зла довкруги, їхній дебютник "Елегія" (2009) якось більше тішить серце своїм спліном. Поблизу них слово "старомодний" варто вживати без усілякого негативного значення та зважати на аспект фентезійності у думах ліричного героя на їхніх альбомах.
Фентезі ж, власне, ніколи не було дивиною для прогу, а чимось рідним та прекрасним на тлі плинного сьогодення. Агафонкін, можливо, є поціновувачем Майкла Муркока та його циклу "Хроніки Корума", хоча там й не все аж таке світле.
Уся його музика є напрочуд кінематографічною, такою яка б чудово пасувала стрічкам на кшталт Легенда (1985) Рідлі Скотта, Леді-яструб (1985) Річарда Доннера чи Лабіринт (1986) Джима Генсона. На другому альбомі "Сон" (2017) Обійми Дощу майже впритул підійшли до нью-йоркського дуету Дарка й Славко у своїй стрічці про прекрасну принцесу та її вірного лицаря ("Разом").
Альбом "Елегія" (2009) чарував лаконічністю своєї панахидної лірики. Романтичною самотністю, яка цуралася всілякої солодкавості за прикладом слів Ліни Костенко "З такого болю і з такої муки душа не створить бутафорський плід". Зігрівав романтичне серце надією у храмах вічних озер і танцями під дощем на неосяжних ланах.
Їхня меланхолійна іронія була рідкістю для української сцени, хоча інтонаційно там ще було, що шліфувати. За таким спліном вже зовсім бракувало остаточного Бодлера ("Її душі зів'ялі квіти") та це не зовсім те, що потрібно Агафонкіну у його піднесених елегіях для дорослих, де Шер та Ерос Рамаццотті співають наче востаннє свої присяги вірності назавжди ("Зоренько моя", "Зимова елегія", "Самотні ночі").
На другому альбомі "Сон" (2017) їхній прог-рок все ще галопує у вічність та співає про загублені крила пораненого птаха чи стежку до раю, хоча вже поволі починає помічати й деякі речі навколо. Їхня казка про кохання без розлуки не зрікається своєї витонченої інтонації, а от згадка про Всевишнього у треці "Сон" була дещо несподіваною попри всі гуманістичні передумови.
За гуртом Anathema у чомусь фолковому зринають німці Neun Welten ("Крила") чи навіть ірландці Secret Garden ("Темна ріка"), а у "Янголі" чомусь ввижається настрій треку Manic Street Preachers "Motorcycle Emptiness". Також варто відзначити саксофон у треці "Остання мить". Вони вже впевнено можуть стояти поруч з Кому Внизу (але без перверзій) та гуртом Drudkh (як оптимістична версія).
Інтонації на цих романтично-лицарських теренах, де легко схибити у щось вульгарне, покращуються, як і рівень лірики. Хоча б "Щоб після довгих пошуків в пітьмі, воскреслі дні коханням медовіли" у кінематографічному треці "Разом" чи "Сонце сідає за обрій, тягне руки в тінь. Сиве волосся і спокій – у товщу землі. Повінь початком приходить, неволя в серцях. Темнії хвилі руйнують церкви на стовпах. Але місяць взійде і освітить дороги. Відчай мине. Променем звільнить душі хоробрих з темних тенет" у "Темній ріці".
Найбільш поетичним на альбомі є початок трек "Сон" аж до того моменту, де не розпочинається ось це голосіння: "Шукало в небі спокій листя жовтневе. Й розбещені люди не бачили біди. Я бачив в цьому сні як брат вбиває брата. І зачиняють двері від матерів сини. Чув крики голосні – святих вели за ґрати чиновні кровожери, не знаючи вини. Я бачив, як дітей замучив дикий голод. А хтось заможний поряд іграв собі у гольф". Агафонкін, здається, зовсім не боїться цієї пророчої нелукавости (хтось би вжив тут слово "наївности").
Власне, його ліричному герою нічого втрачати, адже він такий спраглий за Ідеалом, а тому чому ні. Його майстерності цілком достатньо, щоб не збочити у щось відверте зле та водночас передати вітання всіляким богомільним Монатикам чи Антитілам. Лише у треці "Земле моя мила" його маніфест заходить десь трохи не туди внаслідок своїх патетичних обмежень ("Стерто врожаї зрощені. Ми ж самі собі вже прощені. Шукаємо совість в сутінках. І судим, не знаючи суті, ми всі"). Експресія там вже така дещо підозріла.
Новий альбом "Відрада" (2025) є ще більш оптимістичним та легшим (попри деякі моменти треку "Істини") у своєму симфонізмі та його чарівних ліках. Звісно, це один з найкращих альбомів 2025 року в Україні. У звичайній романтиці в Агафонкіна все ще більше простору, який і веде за собою кращу якість лірики, у його маніфестах, які підпорядковані завше певній меті, та якість вже дещо втрачається.
Його викристалізована щирість все ще вірить у казку і це, до речі, таки важко назвати якось формою ескапізму у цьому прог-році ("Діти", "Час"). Це вже така форма мислення та чин певного досвіду. Справжня постава. Щось втілене, а не нафантазоване. Шляхетні лицарі не можуть бути осторонь того, що відбувається у країні.
Саме завдяки цьому він й стає живим прикладом для всіх, хто нині намагається щось писати про війну – Вакарчуку та всім іншим лаканівським романтикам на кшталт Скай чи Epolets зі стадіонним розмахом ("На відстані", "Після війни").
Можна, звісно, нарікати за теперішніх обставин на цей екранізований героїзм та безсмертний оптимізм. Однак Обійми Дощу майже ніде не опускаються до псевдодуховного кітчу, який так рясно нині цвіте в українській музиці на відстані витягнутої руки до чогось майже подібного у своїй шансонній побожності у російській музиці.
Щось закинути можна хіба якості ліриці у повчальних маніфестах треків "Істини" ("І хоч є, що їсти нам. Свербить чужа істина. Руйнуємо все, щоб не дивитись в себе. Вдаємо гнів праведний. Без сумнівів та вини. Іржавіє швидко серце металеве") та "Не опускати руки" ("Буває, розбилась цегла з якої ліпив майбутнє. Штани не налазять на стегна, невдачі заповнили будні").
Такої прямолінійності та комізму Агафонкіну варто все ж уникати надалі у своїй місії біблійного масштабу, адже всі вже знають, яким умілим він може бути у своїх романтичних образах ("Буревій"). Це найкращі моменти альбому, де особливо варто згадати трек "Відрада" з його грайливими скрипками наввипередки. Україні ще довго доведеться чекати фільмів такого суголосного рівня вправності про цю війну, але саундтреки для них вже існують.
Якщо тут і має щось лунати, то лише трек "Ariel" гурту Anathema з альбому "Distant Satellites" (2014).