Майже каверний альбом тернопільського гурту Скай в асортиментному переліку бажань слухачів.
Восьмий альбом ейфорійного поп-року від гурту Скай скаче своїми рокенролами, щоб зручно вмостися у слухача за пазухою.
Після фронтменського дебютника Олега Собчука "Тільки уяви" (2025) варто вже й одним оком пробігтися всією дискографією гурту Скай за останні дев'ятнадцять років. Щось побачити, почути та зрозуміти.
Щодо тернопільського гурту Скай та їхнього фронтмена Олега Собчука у музичному довкіллі завжди існувало певне стійке упередження. Здебільшого воно стосувалося чемної правильности та прісної передбачуваности їхньої романтичної колекції, яка завжди обіцяла зірку з неба саме Тій з великої букви.
На одному зі своїх альбомів Собчук зізнається у тому, що він поводиться як закоханий юнак. І це чиста правда. Музика на восьми альбомах гурту Скай періодично змінюється, але його ліричний герой – ні, ніколи з 2006 року (чудовий, до речі, рекламний слоган). Він самодостатній ідеал, який не потребує жодних змін.
У нього є лише два стани – Вона прийшла та Вона пішла. Поза ними ніц нема, а його – не існує. Вона його народжує, Вона його ж і вбиває. Вона його мучить, він їй погрожує чимось непоправним собі, адже не може жити без неї. П'яту добу він не виходить з дому. Який же він без Неї поза очікуваннями та покинутістю? Відповідь на це можна відшукати на його сольному дебютнику. Без Неї він стає Джастіном Бібером, який на самоті дивиться фільм з Бредом Піттом.
Ідеальність його ейфорійного оспівувача пошлюблена на Небесах, де янголи радісно втирають скупу безплотну сльозичку. Він є райським острівцем стабільності на цій юдолі сліз. Досить дивно, що гурт Скай ще взагалі не видав цілий альбом своїх весільних хітів у святковому обрамленні.
На якомусь етапі зовсім неминучим стає порівняння романтичних суб'єктів Вакарчука та Собчука. Така собі дисертаційна компаративістика про особливості страдницького мазохізму у ліричного героя Вакарчука ("Якби колись сказала ти мені, стати тінню в ночі") та Собчука ("Повільно вбий мене і я, і я не пікну"). Якщо герой Вакарчука постійно мнеться та плентається кутками, то у Собчука все набагато простіше та майже без сумнівів.
Наказовий спосіб у Вакарчука (уявним кобітам, які ніколи його не слухаються) загалом є елементом травматичної компенсації, у Собчука (Ідеальній Постаті з Небес) він натомість існує для мотивації. Якщо собчуковий принц на білому коні періодично не знає, що з ним трапилось (під час закоханості), то у фізика Вакарчука щось подібне важко уявити. Лакан лише вітає їхні тропи найглибшої підпорядкованості (поглинання) саме Тій (Єдиній). Особливо комічними на цьому тлі, звісно, що є мачистські апеляції їхніх фронтменів.
У цьому романтичному піднесенні обох також варто вказати на майже цілковиту відсутність іронічности у загалом найсмішніших речах, до яких додумалось людство – у любові та сексі (звісно, що за межами всілякої токсичности), якщо на них подивитися трохи збоку.
Добре вже те, що Собчук попри весь свій афористичний коучизм не вдає з себе пророка та далекий від голосу покоління. Навіть псевдодуховного кітчу Вакарчука у ньому не відшукати. Хіба можна закинути йому якесь коельянство. У певний момент він навіть є ближчим до Боно, ніж сам Вакарчук, хоча, звісно, краще б він свою ейфорію тягнув кудись убік гурту James.
За тогочасного різноманіття гуртів по обидва боки океану від Stereophonics і до хоча б Jet, Train, The Wallflowers, BRMC, The Music, Snow Patrol, Starsailor чи Reamonn на дебютнику гурту Скай "Те, що треба" (2006) якось легко можна проігнорувати всю лірику. Хуліганства гаражного, хоча б як у Mando Diao, у них ніколи майже не було, зате було щось сітарне а-ля Kula Shaker, постбрипопове, блюзове з органом, альтернативне, прифанковане та майже поп-панкове. Audioslave?
На другому альбомі "Планета С.К.А.Й." (2007) вже поволі починає рухатися вбік поп-року. Та все ще є гаражні моменти. Трохи Goo Goo Dolls. Трохи Led Zeppelin у треці про війну "Повернення", який відразу є кращим за те, що про неї співає гурт Антитіла. Привіт львівському гурту Бетон ("ОК"). Щось блюзове з клавесином, наче та нірванна варіація про дівчинку, яка якоїсь ночі не ночувала вдома ("Тетяночка"). Несподіваний перегук фрази "Я люблю тебе і це правильно" у треці "Хто ти мені" з фразою росіянина Нікалая Наскова "Я люблю тєбя – ета здорава" у треці "Ета здорова" з альбому "Дишу тішиной" (2000).
На радість Лакану активізується романтичне страдництво юного фронтмена з деякими цікавим нюансами. Наприклад, "З горя проколов собі дірки у вухах, щоб ти могла, щоб ти хотіла це помічати" ("Як мене звати") чи "Я безмежно вагітний чужими словами, як бляшанка у стінах іржавію роками, і структура вже ця давно не нова. Коли грошей нема, то тебе теж нема" ("Будь зі мною").
Найцікавішими на альбомі є найбільш стишені треки, адже саме цього згодом бракуватиме поміж суцільної ейфорії гурту Скай. Це балядова "Дівчина в білому" та босанова "Ваніль", які дають цьому релізу своєю лірикою певної глибини.
Третій альбом "!" (2010) ще більше схиляється до комфортної ейфорії поп-року. Тут ще, звісно, можна натрапити й на денс-рок зі слідами U2, альтернативу, мандоліновий бонус з Goo Goo Dolls чи навіть вокодер. Щось Депешне, щось наче гурт Keane та чи не єдині глемові (іронічні) інтонації у їхній дискографії ("Ну а я").
Ліричний бік вирізняється апокаліптичними заявами вокаліста (все зникне, а з Нею після кінця історії лишиться тільки він) з літургійним рефреном "У тебе є я" у треці "Пам'ятай". Його Принцеса, звісно, що унікальна (не така, як усі) і лише Вона, як Богиня, може подарувати його герою світло ("Світло").
Вона мусить його обов'язково знайти та врятувати у ще одному цікавому треці гурту Скай "Сліпа краса". У ньому дехто нині може побачити певний інцестуальний підтекст "Дай мені руку, бачиш, що тону я. Ти ж мені рідна, майже сестра", але всі апеляції тут йдуть до Пісні Пісень (4, 9-10).
Четвертий альбом "Край неба" (2014) саме й вирізняється певною підвищеною увагою до біблійних моментів у своєму поп-році для стадіонної ейфорії. Наприклад, "Світ стане інакшим. Ми разом назавжди. З тобою, зірка моя. Зміг бути іншим. Святим, або грішним. Кипить в наших жилах кров. Поки жива любов" у весільному треці "Поки жива любов". А ще він тут слухає своє серце ("Час для добра") та п'є свою долю до дна ("Відпускай").
Також тут у ліриці майже відсутні певні характерні для Скай покручі (окрім "небезпечної соцкатегорії"). У звуках можна почути трохи пост-панківського рівайвлу, електророку і навіть чогось схожого на трип-хоп. І, здається, перше тут виникають заочні перегуки з Океаном Ельзи ("Струна"). Також уперше тут можна почути хоч якийсь відхід від чемності ("Твої форми заважають думати" у "Ти сподобалась мені").
Його мачо, що той Міша Крупін, сповідається у любові лише Тій, Єдиній (яку він любить більше за життя) вже з традиційним мазохістським страдництвом – "Врятуй мене, втамуй мій біль. Як босоніж на битім склі. Врятуй мене. Від самого себе" ("Врятує мене") та "Трагічно-радісний, подібно вітру. Повільно вбий мене і я, і я не пікну. Шрами на руці, шрами на душі. Не думай, хай говорять, всі кулі в голові допомагають" ("Небезпечна").
П'ятий альбом "Нове життя" (2016) вітає слухача своїм ейфорійним поп-роком та особливою увагою до гурту U2. Навіть має свою приватну вдячність бонівському "Walk On" у треці "Я буду йти" з героїчним фрагментом якоїсь морріконески.
У першому та єдиному диско-номері гурту Скай ("Знайду"), як такому собі привіту сольному Гудімову, він обіцяє знайти Її (бо ніколи такої не бачив). Шкода, що Дісней не робить жодних мультфільмів за українськими мотивами, але Рейчел Зеглер цей трек не варто показувати.
Поза поп-роком в області гурту Nickelback тут ще можна почути щось блюзове за прикладом Джека Вайта ("Дай мені любов") чи щось на кшталт тутешньої версії гурту Editors ("Не забувай"). Стадіонної ейфорії все більше ("Go Go"), а звідси й помноження кількості коучних настанов на кшталт "Собою будь, літай вище Неба". Вкотре у чомусь патетичному про війну гурт Скай є значно кращим, аніж Антитіла ("Не війни, а перемоги").
Її погляд й досі лікує його, хоча він завжди готовий до страдницького мазохізму на вустах – "Я готовий, розбивай мене. Не шкодуй сил, давай можна ще. Я відкрився тобі повністю в тяжкій битві з підсвідомістю. О-о-о-ууу, знаєш, мамо. Вона, вона, вона ідеальна" ("Ідеальна").
На шостому альбомі "Рідкісні птахи" (2018) все ще варто пильно стежити за гуртом U2 у цій стадіонній ейфорії ("Кожного дня"). Трек "Шторм" вже настільки у цьому відвертий, що його навіть можна назвати кавером (Едж би пишався).
Тут вперше вже починає виявлятися старомодна чи краще навіть написати вінтажна атмосфера гурту Скай. Також, певне, саме тут варто шукати коріння потягу соліста Собчука до Avicii ("Кожного дня", "Допоможи мені"). Зайвим тут хіба є пушкінізм "Пікової дами".
Його ліричний герой у своїх повчаннях майже дістає рукою Бога за бороду ("Йди до кінця і не бійся. Не буває щось випадково. Нескінченний рух вічне коло. Джерело стає колись рікою. Я був і є завжди з тобою"), де особливо варто зауважити ту предвічну маніфестацію його істоти "я був і є завжди з тобою".
У чомусь весільному ("Давай втечемо", "Я люблю тебе") відверто бракує бонусом самого Вакарчука, адже між ними ніколи не було ніц колабного. Мазохістське нікуди не щезає – "Говориш я мовчу. Словами гострим вістрям. Ти ріжеш, я терплю. Не знаючи навіщо" у "Допоможи мені", а от еротична завуальованість аж занадто концентрована як на їхню дискографію.
Після фраз "Я бачив інший світ з тобою серед ночі" та "Допоки сонце встає. Пам'ятай. Ми одне ціле" особливою перлинкою цієї техніки є відверта у своїй двозначності заява "Двері відчинив до раю, а зайти як не знаю" ("Відчуваєш"). За цей ліричний скарб між Собчуком та Вакарчуком мусів би бути запеклий змаг на тлі діалогу Тарантіно про одну пісню Мадонни.
Сьомий альбом "Напролом" мав вийти у 2022 році, але через повномасштабне вторгнення з'явився лише за рік, у 2023. У тодішньому контексті на парафії патетичного поп-року у часи війни ніхто навіть приблизно не міг змагатися з ними у цьому, навіть Вакарчук ("Крила").
Їхня вінтажна мотивація простими істина у складні часи знайшла себе у всій повності ("Вертаюсь з перемогою", "Переживем"). Біля ейфорійного поп-року зі закликом "Напролом! Напролом! Єдиний шлях у нас! Єдиний шлях у нас! Напролом! Разом" ("Напролом") Антитіла навіть не валялись.
Трек "Ти доб'єшся сам" був ще однією варіацією бонівського треку "Walk On" ("Лиш не здавайся – йди до кінця. Й неодмінно ти усе знайдеш. Такий чудовий світ. Він бажає відкритись нам. Фортуна дме в твій бік. Йдучи на зустріч всім вітрам"), а трек "Не відступати і не здаватися" десь услід за народним "Засвистали козаченьки" майже назавжди обрубав всі приблизні посягання Козака Сіромахи на цю тему.
Саме на цьому альбомі Собчук співає, немов закоханий юнак, і саме тут відсутні будь-які сліди його страдницького мазохізму. У своїх піснях ідеальній Дівчині ("Її люблю") він хіба дозволяє собі шматочок дворової естетки на заздрість Дантесу ("Легковажна").
На цьому альбомі також можна застати й першу політичну заяву Собчука ("Нас програмують телевізори вже давно. Ми біороботи і це комусь тупо вигідно. Їм всеодно або по приколу"), яка швидко змінюється новою коучною мотивацією "Очі розплющ, серце відкрий. І зрозумієш, що був сліпий. Нових вершин прагне душа. Кожного дня. Сенсу брехати собі нема. Все віддамо колись сповна. Йди до кінця! Йди до кінця!" ("До кінця").
Восьмий альбом гурту Скай "Час" (2025) є майже каверним та дещо надмірним у тому релізом. І "Ні обіцянок, ні пробачень", і "Смереко" нічого не додають до їхньої дискографії. Навіщо їхній вінтажності карикатурна ніша Гіги з Бобулом, якщо сольник Собчука створює цілком нову візію на старомодні забави без особливого кепкування?
Поза ще одним знущанням з Козака Сіромахи тим ледве не дарк-кантрі з міксом Лесі та батька Тараса ("Хмара") увесь цей альбом можна вважати хіба привітом останньому релізу Пивоварова. Той там вже настільки змучився своїм одноманітним гоцанням, що у фіналі почав бавитися дитячим конструктором, де накладав українські тексти на відомі мелодії.
Власне цитат зі скарбнички світової музики ніколи не бракувало у дискографії гурту Скай, але теперішнє різноманіття не завжди доречне. Схоже на гурт МУР на альбомі "Pax Romana" (2024), де вони ледь не цілком переспівують Фредді.
Страдницького мазохізму ліричного героя знову нема (бо війна), зате є треп з блюзом та традиційна коучна патетика на кшталт "Коли зриває дах від щільності атак нікуди не сховатися прошу тебе не плач, Вибачай вір у мене і кохай" («Вибачай»). Вакарчук також чомусь гадав, що щось уміє у реп.
Попри всі ці мотиваційні рокенроли Собчук лише бавиться у розмаї масок, де навіть може цитувати Ніцше у чомусь схожому на аеросмітівський "Rag Doll" ("Фейк"). У чомусь наказовому, можливо, після книги про Моссад ("Таке життя не для слабких людей. Є тисячі дверей. Наважся і відкрий… Встань, борися") він зазіхає на нішу тутешніх The Black Keys чи Wolfmother ("Встань"). Якщо він вже так дає ейфорійні дзвони у треці "Я з тобою", то де тоді там фіт Лами? Навіть його прості істини вже зовсім потопають поміж цих цитат.
Десь ще можна, звісно, зрозуміти, навіщо його закоханий юнак (здається, що безсмертний персонаж) дає вінтажного героя Енріке Іглесіаса у треці "Кохана" з піднесеними рядками "Ти мою душу зігріваєш уві сні. Своєю ласкою й любов'ю даруєш крила, щоб літати… Кохана! Кохана! Кохана! Ніжна і жадана… Ти Богом мені дана".
Десь навіть можна зрозуміти, навіщо у треці "Поцілуй на щастя" поміж згадок про U2 вони дають фрагмент треку "Physical" Олівії Ньютон-Джон, адже альбом U2 "October" також вийшов у 1981 році.
Можна, звісно, у міграційному контексті під час війни зрозуміти й музичний вінегрет треку "Мій дім", де на шляху до госпелу, поміж U2 та Goo Goo Dolls, можна ще пригадати й нью-йоркський дует Дарка й Славко, щоб все закінчити знаним "нанана" у треці The Beatles "Hey Jude".
Як на мудреця, який на пальцях вказує людям шлях до простих речей, увесь той намір музичних цитат хіба віддає старанним учнівством зовсім юного колективу. Хіба за тим романтичним постмодернізмом Собчук ще піде у семплювання.