Сергій Борич і Багряні коні "Край" (2023)

Аутсайдерський фолк блаженних піснеспівів від сподвижницького ментора співачки Халімонової.

Меланхолійне блукання есхатологічними стежками в останньому розділі Об'явлення св. Івана Богослова від проєкту Сергій Борич і Багряні коні.

Після альбому "Прокидатися Навесні" (2023) Христина Халімонова дала дещо блаженне інтерв'ю Суспільному, наче Дженіс Джоплін з капота Мерседеса, і цим трохи зіпсувала осяйний німбик своєї стоїчности. Варто, певне, сподіватися, що вона там ще витала інерційно в образі, і це з часом минеться.

Її сподвижницький ментор Сергій Борич на альбомі свого проєкту Сергій Борич і Багряні коні після запису у намоленій студії батька Мар'яна відразу нагромадив цілу гору архетипів на одному сайті. Після такого вже здавалося, що він точно нарешті розповість на альбомі "Край" про всі таємниці світобуття.

Знайде філософський камінь. Увійде колами у стан просвітлення, щоб внутрішніми натяками відшукати у собі ідеальну цифру. Прихованою досі оптикою просвітить нутрощі світлом істини, саме тією вікопомною алтейкою, яка враз відхаркує увесь непотріб з життя, відділить, так би мовити, зерно від полови. Полічить кожну святу волосинку на голові Жанни д'Арк та точну кількість ангелів на кінчику голки. А ще знатиме на ймення кожну вічномолоду гурію (всі як одна – стиглий персик), яка так чека всіх правовірних у райськім саду. Та замість садових пріснодів він переважно може запропонувати лиш домашніх одалісок з каструльками.

Десь навіть інколи здається, що цей альбом аутсайдерського фолку є модною нині маніфестацією навсібічного розмаю ментального здоровля у життя інших. Меланхолійний плин його есхатологічних афірмацій зазвичай лиш намотує кола без особливого поступу до істини. Плете сім мішків вовни й телятко в бавовні у своїй святій простоті. У тій блаженній відокремленості у таємну щілинку, у тій затишній улоговині, де він випадає назовні у внутрішнє з плину буденности, щоб не бачити обличчя Божого та наслідків Його нащадків. А лиш неустанно споглядати гожу екстазову шпаринку, де янголи ходять туди-сюди драбинкою.

То, може, Борич – щирий апофатик? Благочестивий сковородинець? Благодарний Еродій яко сталкер коханої Алетеї? Якщо пристати на свідому експлуатацію блаженних афектів у його творчости, то може навіть виявитися, що він планомірно викидає тертуліанівського коника абсурду задля того, щоб вивести з рівноваги звичний плин життя. Спеціально вдає ментальні заскоки, щоб сказати у цій щілині між буденними стінами щось важливе. Умисне спонукає періодичний збій у накатаній схемі механічного існування, щоб в образі заслуженого годаріанця штампами повертати віру у найкраще, глибоке та притомне.

Бо якщо забути про останній абзац, чоловічку дорогий, то вже краще слухати врожайні альбоми львів'янина Артема Бемби. У миті найбільшого розчулення здається, що у тіло Борича вселяється дух Васі Васильціва, який кинув свої стартапи заради витіюватих фраз та невтомної слави Господньої ("Вийми сурми", "Багряні коні", "Первоцвіт", "Вічна весна"). Там відразу занурюєшся повністю в окрилений субтильний наїв ("якщо любиш – люби, так немовби весь світ у любові твоїй бачить сенс для нас всіх"). У пасторальну кволість задуманої тростини, вразливу настільки, що наче навстіж відкриту зоряному небу над головою у своєму приреченому стані ("Контроль").

Цими безнадійними фальцетами Борич трохи перегукується зі зазвичай багатослівним Марком Козелеком. Якраз вийшов новий альбом Sun Kil Moon "Quiet Beach House Nights" (2023), де той вкотре перебирає свою щільну деталізацію скрупульозним нанизуванням, щоб не загубитися у широкому світі. Альбом цей, до речі, натякає Боричу та його багряному вершнику на те, що дует зі жіночим вокалом допоміг би їм вийти з цього понурого стану.

Вийти заради того, щоб не збиватися на карикатуру у цій меланхолійній бульбашці смутку про пусті небеса та загиблий світ ("Вийми сурми", "Багряні коні"). Опритомніти, щоб не нести богомільний банал у стилі танцюриста Монатика ("Воскресне любов і буде життя. І будуть любити люди. І будуть міста, і квіти дітей не зів'януть"). У тому треці "Край" ще так вже Робертом Ваяттом повіяло (чи то мара якась, свят-свят-свят), що аж цікаво, а скільки авторові тих рядків рочків, що у нього вже така літня душа?

Без того блаженного вокалу Борич міг би спокійно замахнутися на фронтирний інструментал, який з часів Ісуса проходить крізь серце людини, хоча ще за Ноя на цьому також добре зналися ("Врятуй", "Первоцвіт"). Щось в дусі Hermanos Gutiérrez або ж навіть якщо треба щось з польовими квіточками у волоссі, то й Jacco Gardner.

Поза межами болю на альбомі "Край" варто виокремити лише три треки, де Борич зрікається фільозофії заради деталей та підноситься у щось довершене. Реквіємний трек "Солдати". Найчіткіший у своїй крихкій євангелії всьому світові текст "Зоряна ніч" з аскезою на споді ("Візьми любов, роздай усім. Роздай усім себе всього. Тебе ніколи не було"). А також розбалансоване маріупольське голосіння до Діви Марії у "Воскресінні", яке в ідеалі мало безболісно влитися у трек гурту Nick Cave and the Bad Seeds "Mermaids".

Цікаво, чи розуміє Борич, що та його фінальна мараната звертається не так до Христа, як до Тіла Христового, яке мусить повстати зі сну всередині кита. Бо іншої ознаки не буде, окрім народження плодів віри (Богородиця як символ Церкви). Хіба ж це не вона та Вавилонська блудниця у нинішньому її літеплому стані? А магічне мислення й далі собі може вірити у багатоголових драконів. Чи усвідомлює він це за цілим легіоном архетипів чи як ті секулярні неуки й далі бігає довкола Сковороди без благодаті?

Якщо так, то тут для нього лунатиме дорогоцінна перлина з Греції. Проєкт Surra з треком "Alethia" зі збірника "We Made This, Vol. 1" (2010).