Valeriia Vovk "Кінець моїх шляхів" (2025)
Дебютний мініальбом цьогорічного відкриття української сцени Валерії Вовк.
Під кінець року поволі визріває бажання назвати "Кінець моїх шляхів" найкращим альбомом року в Україні.
Одеситка Валерія Вовк навчалась у Музичного коледжі Берклі. Вона й досі, здається, мешкає у США, адже саме Нью-Йорк так часто з'являється у її кліпах. Ні для кого, певне, не буде проблемою після берлінки Ganna, що найкраща українська музика нині часто приходить саме звідтам.
Можливо, що вона колись замахнеться на нашу Vashti Bunyan, оскільки ці терени вже зовсім вільні загалом (але без 35 річної перерви між альбомами). Наразі ж варто писати про безумовний вплив гурту Kings of Convenience на її інді-фолк. Її колаба з Blooms Corda була б доволі цікавою.
З такою вродою поміж такої розслабленої музики (ще трохи – і піде босанова) цілком природно відчувати себе богинею, прибулицею з далекого космосу у світ людей та божественної комедії їхнього життя (звісно, що без фіналу з Бугонії).
Найцікавіше у Валерії Вовк варто шукати між спокусливими рядками. У мінливій двозначності любовної гри. Інколи у ній грайливо зринає доволі поблажлива інтонація щодо Нього. Така собі материнська ласкава усмішка. Однак не настільки, щоб перейти у щось зовсім таке, адже цього й не потребує її ситуація.
Свою м'якою іронією вона досягає подекуди більше, ніж придзиґльованка bulovinova зі своїми саркастичними ремарками. Її вирозуміла зичливиця так ніжно обволікає та легко відпускає, що Христині Соловій вже варто піти на заслужений відпочинок після Валерії Вовк ("Все змиє дощем").
Десь саме це, певне, й мав на увазі Славко Вакарчук під час спільного виступу в Америці. Вовк цілком є чимось справжнім на тлі удаваної цноти кітчевої Соловій.
Особливо цей момент можна відчути у хітовому треці "Не мовчи", де Валерія Вовк наче й переспівує дует Ніколь Кідман та Роббі Вільямса у "Somethin' Stupid", а наче й огортає цю швидкоплинну романтику ще одним пластом іронії зважаючи на свій вищий статус ("Посумує і збагне: у світі є достатньо дівчат").
Варто у тому зауважити й певний глум з недосяжного романтичного Ідеалу, який постійно зринає в інфантильних українських романтиків від Вакарчука до Собчука та Мартинюка. Вона бавиться з поглядом навпроти (male gaze, звісно). Вже зі старту у треці "Кінець моїх шляхів" так вражає його, що він не відійде від того аж до кінця (кінця її шляхів).
Як легко вона перестрибує від чогось на кшталт "Не цілую на прощання. Не потрібні ці страждання. Витри сльози, будь собою. Я лишаюся з тобою" до того моменту, де зазначає про те, що знаходить у ньому "затишок і спокій". Її слова "поки я твоя" мають бути йому постійною настановою перед носом. Як нині каже живий класик: "Хлоп мусе жити в страху періщення".
Він вже у пастці. Там його ще й постійно заплутує різноманітними жартами її самодостатність від "Моя любов впала до ніг твоїх" та "І я не я, і ти не ти" ("Сніг"). Після слів "Ти навчиш мене любить до безглуздя, до безтями. Ми забудемо слова і облишимо всі справи. Я зміню твоє життя. Я тепер твоя, коханий. Забудь усе, цілуй мене" який розумніший хлоп вже мав би втікати від такого щастя ("Цілуй мене").
Та він, здається, навіть не зауважує того у тому кумедному кліпі де, вона наче богиня блукає Нью-Йорком зі своєю оптикою, щоб ще раз передати вітання кліпу Христини Соловій у церкві Андрія.
Лише на перший погляд, дещо зайвим на мініальбомі є трек "Центральна 44", який поміж іншого вказує їй на потребу остаточно зректись мінімальних русизмів у її ліриці. Там потрібно лише зачекати. У фразі "Знаєш, так інколи прийду, замучена, розлючена сама на себе. І не питай чому. Знаєш, іноді кричу, іноді мовчу, коли кричиш на мене серед розпачу" варто дочекатися саме розпачу (його розпачу).
Це ще один її космічний жарт, хоча хтось, певне, побачить у тому щось аб'юзивне (з його боку). Вона лише милосердно дає йому можливість відчути себе важливим – "Коли на серці не спокій, коли мене накриває, я віддаюсь в твої руки і ти мене обіймаєш, нема солодшої втіхи, нема простішого щастя". А ще й відверто гонить зі стереотипів простішого щастя простої чоловічої природи (на тлі складної жіночої).
Вона не хоче бути предметом чи іграшкою. Є цілком самовистарчальною, щоб ще й поблажливо ігнорувати всі його дрібні коники. Трек "Сонце" мав би стати ідеальним саундтреком до адекватної екранізації "Лісової пісні", а не до трешу 2023 року чи того, що ще мають випустити.
Якби у 2025 році її лірику "Ти ховаєш все в собі, подай мені хоч знак. Ти губами кажеш ні, очима кажеш так" заспівав якийсь хлоп, то його б відразу четвертували. А так вона лише спонукає його бути собою (за межами соціальних масок).
Вкотре грається з ним ("Ми кружляєм навколо вже довгий час, не виходячи з ролей ні раз"), адже навіть у кліпі той бруклінський годарівець вже щось зовсім довго думає. Це типовий для Лесі Українки перевертач (стереотипів).
Це не він, а вона – його Сонце. Це вона сходить з Неба, щоб врятувати його від самого себе. Її, певне, не тре не від кого рятувати. Їй потрібне хіба лише те, щоб хлоп просто не марнував її час: "І стану сонцем над тобою. Світитиму лише тобі блакитним небом над головою. І ти ніколи не будеш іти на самоті. Тільки скажи мені, тільки поясни мені: Чи тобі потрібно то, чи ні? І не марнуй мій час".
І поки хтось довго думає, то всі інші можуть слухати цьогорічний альбом Silvana Estrada "Vendrán Suaves Lluvias", хоча б трек "No Te Vayas Sin Saber", з якою Валерія Вовк так інколи цікаво перетинається.