Чемний поп-рок гурту Фіолет чесно забирає в Олега Винника територію молодих вовчиць.
Прості істини від Сергія Мартинюка поспішають сказати під час війни щось вічне, чисте та добре.
Генрі Міллера у новому довгограї лучан з Фіолету шукати не варто. Його там нема. Назва "Тропік Козерога" більше пасує їхньому альбому "Вігвам" (2014) та десь трохи релізу Kolos & Brothers "Kamasutra" (2017).
Чемний романтик фронтмена гурту Фіолет звик уникати у своїх ідеалах брутальної реальності та всієї її двозначності та непевності. Його періодично несе хвилями, а якщо у ньому й виникає щось пристрасне, то воно хіба завширки з Сапалаївку за спортивним майданчиком 18-ї школи.
Загалом він правильний та пасивний герой. Не може жити без Неї, а на вихідні хоче до мами. Вона, до речі, якось читає Її листи до нього (трек "Напам'ять" на альбомі 2015 року).
Інколи його важко відрізнити від гурту Скай. Інколи він дає покращену версію Вакарчука (і навіть стібеться з того). Останні альбоми гурту чесно забирають в Олега Винника територію молодих вовчиць. Дивно, що це ще не сталося остаточно. І річ тут, звісно, не у музиці, а, певне, у різниці між парсунами Винника та Мартинюка.
Якщо йти до "Тропіка Козерога" лише альбомами, то варто розпочинати з "Rock'n'love" (2012). Це чемний поп-рок, який прагне більшого та вічного. Доволі одноманітний протягом усіх 16 треків. Десь між тернопільським гуртом Скай та блюзовим Океаном Ельзи Мартинюка навіть можна назвати волинським Боно чи фанатом гурту Train.
Його романтика смиренно та закономірно, а десь і садомазохістсько громадить культ поклоніння одній Панні десь високо на п'єдесталі. "Тебе не провокуючи, щоденно контролюючи свій рівень почуттів, живу в своїх я мріях, хворобливо безнадійних, Не сказавши й пари слів" у "Вибираю тебе", "Як я закрив тобі світ, так ти закрила мої сонця" у "Долоні", "Я злякався тебе, я злякався себе в талих водах весни" у "Пусте" чи "Мої губи, навпомацки пальцем проводиш. По найтонших моїх струнах – вибухаю сонцем. Світ міліє, коли поруч ти – аби на довше" ("Я твій").
Інколи у них трапляється щось прифанковане з цікавими синтами, а гітари зазвичай хочуть більшого, проте простакувату патетику поп-року ніхто не скасовував ("Я не вірю ні Фрейду, ні Богу, ні, навіть, собі. Просто вище не можу і, мабуть, ми вже не ті" у "Sms-ки до Бога").
Його романтичний соліпсизм ("У мене є цілий світ. І в ньому десь ти") чудово пасуватиме якомусь старомодному ромкому, а також стадіонному повстанню запальничок. Поміж таких чемних одкровень доволі двозначно лунає хіба еротична фраза "Мене проймає, грає, має, грає музика" ("Паливо"). У Її музеї це звична справа.
Саме альбом "Вігвам" (2014) мусів би називатися "Тропік Козерога". Поміж чемної банальності ("коли летиш, то маєш крила") та певного богоборства невчасного героя його підпорядкованість Ідеалу, який гарніший за самого Бога, нарешті починає іскрити чимось цікавим.
Слова "Такі двотисячні і твої місячні все не закінчуються третій рік" ("2000-ні") – це лише початок випробувань романтичного героя. Засада несподівано приходить у треці "Після дощу", де можна натрапити на такі слова: "Всі панчохи лишились по прихожих кімнатах. Я по вуха закоханий в очі твої. Після дощу злизую краплі з твоїх плечей". Чому панчохи всі? На Ній їх було багато чи вони ще були й на ньому?
Здається, що цього ліричного героя приваблює домінатріксовий Ідеал. Це лише увиразнює трек "Люблю тебе" зі словами "Ввійди глибше, будь сильніше" чи "Ти просиш сьогодні і я тобі дам". До дуету упокорених романтиків Вакарчука та Собчука додався ще хтось третій.
Хоч Мартинюк й співає на альбомі про те, що він дивиться на себе збоку, проте жодної реакції (самоіронічної) на попереднє навіть не варто чекати. З такою оптикою його слова "На моїх руках кров убитих поколінь" у "Карма" навіть можна вважати покаянним маніфестом про використання контрацептивів.
На тлі всіх цих коників також варто наголосити на тому, що треки "Смішні й прекрасні", "Дим і ти" (попри всі Її стигмати, а його розп'яття, яке має стати мюзикловим зразком для МУРу) та "Вітер з півночі" є ледь не найкращими у всій дискографії гурту Фіолет.
Альбом "Пісні любові на полі бою" (2015) поволі почина демонструвати Мартинюка-спокусника у межах вічної любови. Тут ще більше Вакарчука та війни. І Мартинюк співає про війну краще, ніж Вакарчук чи якісь Антитіла ("Герої", "Сини", "Сталеві серця").
Мартинюк дає Вакарчука, який кращий за самого Вакарчука, хоча б, наприклад, трек "Танго" з наказовим "А ти молись за мене і чекай з дороги". Трек "Вечірній Львів" – це вже добрячий привіт Вакарчукові, якого він остаточно знешкоджує словами "океан зійшов на мілку калюжу" у треці "Барбітура", де ще й так перепрошує пошепки.
Саме з цього альбому вже можна говорити Олегу Виннику остаточне ауфідерзейн ("Мій дім", "Каштани"). Вовчиці полюбляють щось трагічне на кшталт "Найкращі ліки від поразок. Це ти, смерть" ("Найкращі ліки").
З цікавих одкровень Мартинюка тут можна відшукати фразу "чи стану я останнім твоїм, не зумівши першим?" ("Дзен"), яку повністю перевершує трек "Паршивка". Після слів "Бо ти моя заплакана паршивка. З тобою, коли в радості, коли ти у журбі. Моя, до дір заслухана, завжди нова, платівка. Чи знайду я щось більше поза тим, що у тобі?" десь би у Бріджертонах сказали, що він говорить про неї наче про вазу.
Є, звичайно, у тому щось утилітарне. Вона – платівка, а він – програвач, який грає її своєю голкою, крутить її на своєму довгастому тілі. І ще й нарікає, певне, що йому у ній бракує ще двох дірочок для остаточного проникнення.
Для певної фіналізації чогось такого неоднозначного у дискографії Сергія Колоса Мартинюка варто ще пригадати альбом Kolos & Brothers "Kamasutra" (2017). Тут у нього іронії на всі альбому Фіолету, трохи покращеної жаданівщини, трохи кабарети, трохи хаузу, трохи привітань МУРу та навіть трохи агону зі Слєпаковим ("Хардкор").
Чемних фанатів Фіолету здивує початок треку "Танець" ("Я офігів, я охрінів, охуїв як мало потрібно для нашого завтра"). Добиває все це щастя синті-поп "Бібліотека" з гаслом "Найкраще місце для хорошого сексу – бібліотека" у найкращих традиціях Роса Юстаса Геллера.
З цього моменту у ліриці гурту Фіолет повністю зникає хворобливий еротизм, який мав у носі щось етичне. Відтепер їхній фронтмен є ейфорійним проповідником простих істин. Естетичне поступається етичному у його піднесених маніфестах, адже вовчиці цього не приймуть. Його образ має бути кришталево чистим. Вовчиці, звісно, не цураються сороміцькости, але його естетизму не зрозуміють.
Він має бути принцом на білому коні. Фет-Фрумосом, який відразу підхопить свою обраницю д'горі та щоразу підкидатиме Її все вище й вище на своєму летючому конику.
Альбом "Aurora" (2018) розпочинає еру ейфорійних маніфестів, які йдуть поруч з атмосферою останніх альбомів гурту Скай. Тут все просте та щире ("ти живий, коли тобі щось болить"). Поп-рок завше полюбляє цю святу простоту Коельйо чи Дочинця. Це ще одна покращена версія Вакарчука ("Кохана", "Два світи").
Фіолет продовжує успішно добивати Винника на його території ("Романтика", "Чорний романс", "Космос за нас"). Стільки разів тут згадує про маму, що вже остаточно має спекатися Алєжки після слів "поки ти десь є, мамо, я не сам", "мамині руки мені б цілувати в неділю" чи "мама не спить, серце щемить" ("Не сам", "Чокер", "Колесо історії").
У його героя серце як динаміт, а Їй він несе повні кишені весни. Це остаточний схлип його попередньої еротики, хоча тут ще можна натрапити на таку цікаву фразу як "Допоможи мені. Я вмію терпіти. Я звик до кінця" ("Декаданс").
Біль, звісно, гартує дух, а там, де він співає про те, що не любить однозначності істин, то трохи лукавить. Фіолет тут ще бавиться у гард-рок чи навіть метал, щоб навіть щось сказати Положинському та його репкору. Тут можна зауважити, що гурт Мартинюка може у всіляке. Хоч метал, хоч щось у 60-ті (трек "Касета" на альбомі 2015 року), однак звикло тримається чогось одного.
На альбомі "Сила" (2022) поміж ейфорійних маніфестів вже не зустрінеш жодних дражливих моментів. Чемний поп-рок вкотре покращує Вакарчука там, де сам Вакарчук ніц не годен зробити ("Memento mori", "близькодалеко", "Вальдшнепи", "Дівчисько", "Саме собою").
У треках про війну Фіолет вже звично переважає ОЕ, Антитіла та Культурний десант ("Заряджай", «Говори"). Особливо у цій темі варто виокремити трек "На Чорному морі". З чогось дрібного тут ще інколи ввижаються інтонації Хливнюка, а також Латексфауни ("Сила"), замість "заторів" чомусь постійно "пробки".
Є один соціальний коментар "Наспіх зарита відвага та в птаха твого півтора крила. З новин утішають вгодовані фейси, ховали учора друга. Тихцем перевзувся вчорашній пєвєц, ну спасибі велика війна" ("Ой, чи живі"). Його загалом й варто було сподіватися за теперішніх умов та послідовних маніфестів Мартинюка.
Закономірно, що за такої ситуації на альбомі "Тропік Козерога" (2025) нема жодного Генрі Міллера. Ні слів про пресвяту трійцю чоловічих органів, ані хоча б якогось завалящого трійничка.
Наступний альбом гурту Фіолет необов'язково відразу називати "120 днів Содому", можна розпочати хоча б з "Ернестини" чи "Панни де Мопен". Зважаючи на те, що Міллер якогось гостював у Дарреллів на Корфу, то мона також його назвати й "Моя родина та інші звірі".
Загалом новий альбом майже нічим не відрізняється від попереднього. Поштивий поп-рок про прості істини під час війни. Десь достатньо одноманітний, щоб не відлякати відданих слухачів.
Наелектризованості вистарчає лише на початок, щоб вкотре ще щось натякнути Вакарчукові фразою "кому здаєшся без бою, без сумніву". Якщо приступитися до чогось більшого у цьому контексті ("Залежність", "Обіцяю"), то трек "Осінь мстить" можна вже вважати відвертим стьобом над Вакарчуком з покращених горизонтів його ж естетики.
Виннику вкотре тут нічого робити за такого Фіолету ("Уяви собі", "Поживемо-побачимо"). Мартинюк вже навіть нарешті відверто згадує його у покаянному треці "Не ображай її, хлопче" ("Без тебе життя як смужка бліда. На місці годинника слухають Винника"). У треках про війну, де вкотре чути Хливнюка, постійно мусить бути згадка про маму ("Мати-мачуха").
З чогось дещо несподіваного на альбомі є лише щось схоже на симфо-рок "Обезбол", де Мартинюк знову демонструє аматорам з МУРу мюзикловий майстер-клас. Десь трохи й час такий, десь трохи й Мартинюк знайшов свій маленький рай, де йому зручно сповідатися за всі попередні гріхи ("Місце на ріці").
З чогось романтичного на альбомі можна згадати трек "Різдвяна" зі словами "свічуся як різдвяна ялинка коли ти поруч", що так чомусь нагадує пісню "Тече вода" Ігоря Поклада. Варто сподіватися, що Мартинюк вже добре розуміє той пікантний момент, що враз виникає під час його слів "я брав тебе, мила, як хліб руками"? Хіба має там на увазі ще щось біблійне з Пісні Пісень.