Розпіарений гурт МУР стає на свою питому колію посереднього явища.
П'ятий альбом МУРу про символи українського спротиву та творення державності від Драча до Стуса.
Кулачковий нопасаран на обкладинці нового альбому МУРу пропонує аж 24 треки сентиментальної нудоти без будь-якої цікавої думки. Вище цього рівня вони вже не стрибнуть навіть зі всім піаром цього світу.
За межами розтиражованого хайпу від піарників з лейбла Enko гурт МУР має певні обмеження у своєму посередньому мисленні. Перші два альбоми майже ніхто не помітив. За розпіареним трешем "Ти [Романтика]" (2024) відбувся четвертий альбом "Pax Romana" (2024), який не надто й зауважили.
Прокат МУР. Ти [Романтика] в кіно (2025) обіцяв показати українських поетів живими людьми, а замість цього навіщось зробив з Тичини Гаррі Поттера, хлопчика з чарівною паличкою-тичинкою. На "Ребелії" вони також його згадують без жодної потреби.
За цей час МУР десь трохи намагався змінюватися, щоб хоч якось поліпшити свої естетичні показники, які б дозволили їм наблизитися до Шмальгаузенів. Ті також не без гріха у своєму прагненні тіла Вакарчука, а от МУРу не допомага навіть знемога Пивоварова.
Їхня театральна патетика крутиться довкола Поплавського, який вважає себе Скориком, хоча має на думці хіба гурт ТІК. МУР є лише пристановищем для всіляких загублених душ з селебів чи вкраїнських виконавців. Краще вже Янович у них, аніж у фільмі F1 Джозефа Косинські. Навіть перегони равликів йому не довіриш коментувати, а він ще й вчить наприкінці всіх патріотизму.
Функція іронії у них доволі переоцінена, а посереднє мислення не тягнеться до нових форм. Та і які нові форми, якщо вони музичний супровід не можуть підтягнути до якоїсь середньої температури. Є лише декілька випадків більш-менш цікавих звуків, які вони ще й власноруч і псують ("І Стус", "Тіні забутих предків", "1 травня 1986", "Народний Рух України", "Не побачу того дня"), а все інше просто десь ховається у своїй невиразності.
Запрошені виконавці тут хіба для галочки, хоча можна навіть сказати, що вони знайшли у МУРі затишне місце для своєї сірості. Особливо, той же Brykulets чи Nazva. Кажанна начебто іронічно гадає, що вміє в Аллу Горську, але її основний типаж – це Еллочка-людожерка з "12 стільців" Ільфа та Петрова.
Клавдія Петрівна лише істерить та перетворює соул про Стуса-супергероя на винятково маразматичне явище. Jerry Heil думає, що може переплюнути істерики Клавдії Петрівни своєю пісною міною.
Чемний Otoy – то тутешня людина-невидимка. Навіть щось прифанковане з ним у ролі Чорновола під базарний рефрен "Драч, Драч, Драч, ну скажи, хав мач" МУР перетворює на дешеву кумедію. Карикатурний танцюрист Монатик у своїй карикатурі на США чомусь нагадує радянського "Містера Твістера" Самуїла Маршака. Це багато що може розповісти про авторів цього альбому та їхню кумпанію однодумців.
Ні для кого, напевне, не буде таїною той факт, що маніпулятивну сентиментальність МУРу для плаксивої аудиторії можна назвати словом exploitation. Це експлуатаційна музика певного ґатунку, яка швидко набридає своєю обмеженістю. Навіть якщо вони й натрапляють на якусь вдалу інтонацію, то швидко скочуються у кітч ("Не побачу того дня").
Про це невдобно писати, проте саме Пивоваров стає для них певним ідеалом виконання, до якого вони мають наразі прагнути. Він дає їхній сентиментальності якогось млосного еротизму, а вони наразі ще навіть не знають, звідки це все походить. МУР обрамлює Пивоварова дитячим хором – і це вже чисте збочення від аматорів.
Без піарної істерії МУР знаходиться там, де й має бути. І це добре. Кожен мусить знати своє місце, щоб потім не було так боляче за безцільно прожиті роки.
Останній трек альбому "Ребелія [1991]" натякає своєю російською мовою на продовження цієї історії від МУРу у подальший період зросійщення культурного простору України аж до Яника. Або ж це ще одна можливість для учасників гурту привселюдно розмовляти російською без жодного шифрування, яке їм вже так набридло за ці роки.