Володимир Дантес "треба йти" (2026)
Заблюрений Дантес імітує процеси та пропонує плацебо під час ходіння наліво.
Мініальбом з комічним написом у районі чресел ніяк не може приховати чужим рокерським гламуром свою шансонну атмосферу.
Обкладинки нового мініальбому Володимира Дантеса вже досить для того, щоб не слухати цей реліз. Візуальне правило завжди каже, що хода ліворуч – це шлях назад, деградація, регрес, інволюція (а не еволюція праворуч).
Одне з правил кінематографа говорить про те, що якщо в кадрі з'являється щось фіолетове, то хтось мусить зникнути назавжди. Заблюрений Дантес на своїй обкладинці деградує ліворуч. Він застиглий розгублений, невпевнений.
Якщо послухати мініальбом "треба йти", то можна поволі відкинути щось на кшталт втечі від чогось чи якоїсь внутрішньої боротьби. У нових україномовних обставинах ця картинка більше свідчить про відсутність хоч якогось бажання змінитися насправді. Він лише імітує процес, імітує рух уперед. Це лише чергова тимчасова маска для розмитого обличчя. Цей приречений косплей навіть важко назвати пошуками. Косплей (ліворуч) – це його доля на цій музичній панщині.
Таке клінічне протистояння текстового (заклик до дії) та візуального (рух у минуле) ще якось можна було б відмазати лінивим дизайнером. Щось подібне навіть можна було за бажання пояснити постійною двозначністю любовної гри.
Можна навіть було додуматися до того, що це така собі алегорія футбольних страхів. Як справжній Дантес із російськомовного середовища, Володимир Дантес мав би люто ненавидіти лондонський Арсенал (а цього сезону направду є за що). І весь цей мініальбом про те, як він, глор Тоттенгем Готспур, до чортиків боїться їхнього вильоту в Чемпіоншин. Уроджений Володимир Гудков мусів би вболівати за якийсь там Локомотив, а не за щось настільки туманне та байронічне.
Усе це можна було б зробити, якби не комічний напис "треба йти" у районі чресел. Це що, запис до уролога? Напис цей, до речі, це єдина чітка річ на заблюреній картинці назад (немов сер Арлан Міднодеревський на початку другої серії). Хто з ким тут, власне, розмовляє в районі геніталій? На думку миттю спадає хіба щось дурне.
Цей фалосоподібний напис відразу ставить хрест на його й так карикатурному мачизмі. Завжди вибирає лише вона (голівка). Він є лише її слухняним носієм. Вона керує його життям. Десь так, власне, і є, адже це ще один приклад романтичного плаксійства в українській музиці.
На цьому мініальбомі Вона (кобіта) – це завжди суперсила, а він – лише підпорядкований нікчема. Своїм мачизмом він може пишатися хіба у фантазіях, щоб трохи пожвавити свою споживчу вартість в очах Сильнішої (задля реклами). Його локальний мачо може хоч сто разів ставати на рокерську стезю, проте дворова, шансонна атмосфера звідси нікуди не вивітрюється ("Ти, як гріх для усіх релігій" – кумедне неуцтво з минулого про сладкій грєх).
Дантес – це імпостер. Він хіба може на концертах косплеїти відоме фото Джека Гріліша. Джек – це легенда, а Дантес – то хіба бобове стебло. Дріб'язковий плазун, який бігає у приват до кожного за якусь дурну кому. І навіть цього йому мало. Йому ще потрібен цілий випуск із Дурнєвим, де вони косплеїтимуть стару ідею Кіммела про зірок та твіттер. Чимось подібним колись, до речі, страждала Оля Фреймут (комами, а не твіттером).
Трек "треба йти" трохи схильний до потоку свідомості, а поміж такого хитросплетіння тіл і справді можна подумати на хвильку, що він – це вона (пасивний приймач у цих стосунках). На обкладинці ж іде він, а не вона, а тому він – це направду вона (у романтичній ієрархії панування). Можливо, саме так він розуміє нетоксичну маскулінність.
Вона ж (як Він) – "Мов вогонь, Спалить серце твоє!" ("Чому"). Він (як вона) є здобиччю біля Її ніг ("ти мій звір"). Це Вона завжди йде від нього у ситуації певного перелюбу, де на Неї вдома хтось чекає ("треба йти"). Здається, що Вона періодично пронизує що одного, що іншого.
В україномовному перекладі треку "Лайки" можна натрапити на такі рядки: "Якщо би я став наркокур'єром, штовхав би щастя майже дарма таким би нікчемам, як я. Якщо би ти стала диктатором на чужині, мене б захопила, не минуло б й дня. Для одних це любов, а для інших – війна". Цікаво, що в російськомовному оригіналі він майже співає про (Київ) за три дні. І загалом цьому базарному треку з минулого особливо бракує фіта з Йолкою у Борисполі для цих характерних наголосів російськомовного мислення.
Дантес лише імітує свою важливість транзитом через італійців Måneskin у коханий бік гурту Placebo. Він лише карикатура на щось справжнє чи важливе. Речитатив у "ти мій звір" міг би спокійно віддати чемному Отою (гірше б не було), а ще краще – псевдореперці alyona alyona.
Дантес – гламурний пшик, а не hoochie-coochie man. Він уже так зіпріло громадить посаг у саундтреці до бездарної псевдоеротики Всі відтінки спокуси (2026), проте легше ляльку надути, ніж змусити Лавренюк грати щось млосне ("В обіймах"). Він фальшивий, як усі її стогони у серіалі Кава з кардамоном. Він і наче хце бути Мікі Рурком з яєчнею на животі, от тільки Лавренюк навіть приблизно не Кім Бейсінгер.
Звісно, що наприкінці все це пісне вдавання Дантеса скочується кудись убік гурту Скай зі своєю прісною сповіддю: "Хочеться щиро, насправді банально, цілуватись під зливами, не бути ідеальними" ("Просто кохаю"). Про щось андрогінне у ньому краще тихенько мовчати до наступного разу.