Yaktak "Під гітару" (2024)

Дебютний альбом плаксивого шансону від виконавця Yaktak під урочистим гаслом "Краще українське лайно, аніж російське".

Після цього альбому хтось меткий вже б побіг писати успішний нон-фікшн про стагнацію совка у душі населення в північних районах України на прикладі Яктака та Скофки. Та щось місцеві культурологи занадто повільні для актуальних процесів нині.

До дебютника Yaktak випустив мільйон треків з одноманітним інкубаторним звучанням, де його сирітські інтонації залишенця не мали нічого спільного з чимось справді сирітським у російському шансоні 90-х. Можна довго шкодувати, що росіяни спаскудили років 30 тому псевдо Петлюра, яке б так пасувало нині Яктаку, але для цього у нього нема ані грама артистичності.

Дивно, що його ще не підписав лейбл Енко у своє коло плаксивих сектантів, але звісно, що свої карикатурні фіти з Колою чи Jerry Heil він вже має. Якось Яктак навіть докотився до збоченого союзу Вакарчука та Псюка. Після маніпулятивного треку "Батькам" він мусить сентиментально підписатися на рецепт маминої зупки від псевдореперки alyona alyona. Власне, ніхто й не дивується тому, що на альбомі "Під гітару" можна надибати три треки від Енко чи самого Ванька Клименка ("Поруч", "Стежка", "Босими ногами").

У своєму плаксивому шансоні та кальян-репі про важку пацанячу долю Yaktak постає чистим ангеликом. Інколи навіть нагадує своєю чемною поведінкою метушливого інцела Дзідзя у всіляких трешових фільмах ("Букети", "Босими ногами"). В убогості рим на кшталт "очима-плечима", "букети-сигарети", "хто куда-електропровода", "cирі краски-відмазки-підказки-поразки" варто, певне, зауважити якийсь ідеал святої простоти цього поліського мауглі. Саме тому тут так смішно у той момент, коли він щось трохи заїкається про "складує рими" та вайб.

Це знову ще один епізод нинішньої зустрічі секулярних неуків та парафіяльних немовлят у вірі. Яктак, як всі вже могли зрозуміти, належить до других. Якщо й надалі все триватиме подібним чином, то його очікує колаба з богомільним танцюристом Монатиком про білого голуба в небі у сяйві світла.

У цьому одноклітинному наборі слів для дворової естетики він проповідує сердечну щирість ліричного героя десь поблизу Христа у пеклі ("Нижча зростом"). Його сирітство набуває там вселенських масштабів ("Уночі"). Він єдиний страждалець на світі, який смиренно тримає свій натільний хрестик на плечах, святу іконку, яку поцілували всі його рідні на спомин. Від тієї тілесної травми душі він настільки загальмований у собі, що навіть з місця не може посунути свій реквіємний фатум, своє предвічне приречення.

Тут варто всім оглашенним окремо нагадати, що російський шансон поміж іншого був й провідником маніхейських ідей з середовища РПЦ, чогось взагалі несумісного з християнством. Схоже, що незабаром Яктак завітає ще й на езотеричне шоу до неука Псюка. З чогось напередодні Дня святого Валентина прісний виконавець Yaktak може запропонувати лише романтичний банал ("Листопадами", "Босими ногами") з типовим для шансону мотивом про любов до некоханих.

Найцікавішим питанням під кінець на цьому пісному альбомі мусить стати те, чи можна проповідувати світове українство через російський кальян-реп ("Поруч")? Це ще кошерно чи вже ні? Поки постколоніальні студії поспішають на допомогу зі своєї коханої бульбашки, один з треків Яктака ("Стежка") може лише дати пафосну пародію на дубового неофіта Пивоварова, який сам є пафосною пародією на новонавернену українськість. Речитатив там у Яктака просто жах, а той совок між вухами країна вибльовуватиме ще роками, особливо у деяких північних районах.