Kola "Музичний щоденник. Частина №1" (2023)

Мініальбом ліричних рюмсань та банальної хвільозофії під танцюриста Монатика від місцевої виконавиці Коли.

Посіпаки лейбла Enko то є всуціль одні деграданти. Калуш, Скофка, alyona alyona, Козак Сіромаха, Kola. Ім'я їм легіон. Хтось уважний вже міг би писати дисертацію на тему "Феномен деградації українських виконавців на лейблі Enko". А за бажання там навіть можна замахнутися на цілий нон-фікшн.

Міфічний етнокод, неошароварна утилітарність, колгоспний примітивізм, спрощення мівіна-попу – ось головні особливості їхньої секти. І Ваньок Клименко, що ще там щось стрибав до Марічки Бурмаки своїм кирпатим носиком. Нині, до речі, всі уважні вже можуть побачити те, як вони почали просідати під масою своєї халтурної кон'юнктури.

Торік знедолена виконавиця Kola піднялася зі своїм безликим попом вже до такого блаженства багатостраждальної стражденниці, що ще трохи й вже б була нова Богородиця Діва. Дивно, що вона ще досі не поклала на музику класику Павла Грабовського "Рученьки терпнуть, злипаються віченьки". Усе, що могла торік запропонувати її нензувата мімікрія, її вселенська рюмса, легко поміщалося у безликій шипучці без властивостей. Маніпулятивність її співу та ерзац її щему могли розраховувати лише на підсолоджувачі, регулятори, стабілізатори та барвники.

Дебютний мініальбом "Yo!yo" (2019) наразі є найкращим її саундом, де вона так хотіла дати фірму ("One Love", "We Can Change the World"). Їй би туди ще Nelly на фіт у те рнб, але дешевий косплей танцюриста Монатика ("Маніяк"), його синтаксис у жахливій ліриці, вже тоді, схоже, став для неї сакральним предметом адорації. А ще особливо кумедно у неї було там, де вона намагалася давати щось сексі ("Синхрофазатрон").

Одноманітний альбом "Навколо" (2022) став її особливим посміховиськом. Доісторичні вакарчукески переростали у монотонну каламуть мівіна-попу та знову плаксиво закінчували Монатиком під звуки дощу чи рустикальним трешом псевдореперки alyona alyona ("Ба"). Косплей її зупок передбачувано ставав пародією на реп ("Прохана гостя") з кумедним потягом Колиної асексуальности до чогось сороміцького. А щоб давати Мераю Кері їй бракувало душі та досвіду, бо одним голим голосом там далеко не заїдеш ("Відчуваю"). Хіба що під це можна було зібрати якийсь кавер-бенд для корпоративів.

На новому мініальбомі "Музичний щоденник. Частина №1" (2023) вона дещо відходить від торішнього плаксійства, щоб з головою кинутися своїм етнокодом в обійми панянки Заріцької. У всі ті безсонні ночі та магію любови, де вона так чекає на нього під омофором маминих молитов ("По воді", "Ноги збила"). Щемливу копіпасту її вакарчукесок не рятують навіть модні британські танці ("Лину"), а в любові до госпелу танцюриста Монатика їй відверто бракує Майкла Джексона у джунглях ("Думки дітей").

Її мівіна-поп постійно шарахається до когось іншого (наприклад, до маленького Хливнюка) і ніяк не може зупинитися на чомусь одному ("Цінувати життя"). Їй простіше вдавати когось іншого, у неї душа ресторанної каверниці, а не співачки на сцені. У ній немає нічого свого, у неї все запозичене. Саму тому вона так міцно тримається своїми коротенькими пісеньками простяцької хвільозофії пана Монатика, тих дешевих істин для одноклітинних з курячою пам'яттю.