Перевізниця

Повномасштабна Санта-Барбара плаксивих сімейних переплетінь в окремо взятій автівці з цілим букетом істеричних кліше.

Вже перша серія серіалу Перевізниця від режисерів Євгена Туніка та Аркадія Непиталюка назавжди збиває корону рекламних співів чомусь особливому в українському кіно. Вони вже так претендують на актуальну реальність під час війни, що можуть запрезентувати лише свою стерильну кіноумовність.

Це та типова пригальмована статичність українських серіалів, наче події відбуваються десь у лімбі чи дорогою до пекла. Головна героїня Перевізниці психологиня Лідія Монастирська одного разу наприкінці боляче вдарилась головою під час ДТП і це може буть улюбленим знаряддям для пояснення цієї стерильної картинки, окрім, звісно, халтури творців цього серіалу. Вона марить у комі або вмирає у фантазіях про ідеальний світ.

Статичним мисленням розпіарена Перевізниця нічим не відрізняється від якогось Останнього москаля (2015). Совкові пасхалочки. Штучні конструкції. Надумані моменти. Висмоктані фрагменти. Невибагливі сюжети. Примітивні жарти. Кліше у квадраті. Всі істерять і плачуть, плачуть та істерять. Дивно, що вся ця вавилонська вежа попутників, які завжди щось мають сказати для детективної історії Лідії, ще не скліщилась натовпом в якійсь відчайдушній оргії з того всесвітнього горя.

Це типовий страдницький exploitation українських серіалів, сентиментальний кітч для зарюмсаних інфантилів задля взаємного роздрочення напоказ. За нескінченними плачами тут важко помітити якусь автентичну реальність під час війни. Якщо автори фільмують за сценарієм щось у Луцьку, то нехай вже заберуть трамвай за спиною головної героїні. Який у Луцьку трамвай?

У стрічці Аркадія Непиталюка Уроки толерантності (2024) була майже схожа ситуація, але там витягувала все догори фарсова інтонація з радянського фільму Любов і голуби (1985). Комусь, звісно, буде неприємно, однак саме така Перевізниця про перші дні повномасштабного вторгнення у життя луганської героїні є також дешевим фарсом. Просто його потрібно розгледіти за всіма повномасштабними маніпуляціями.

У британському фільмі Locke (2013) Стівена Найта, яким би мусили надихатися творці Перевізниці, головний герой всю дорогу за кермом також розмовля з дружиною, коханкою, дітьми, співробітниками, лікарями та копами. Лише привид батька там вже зовсім зайвий, хоча привид мертвої сестри за плечем гнітить Лідію всі десять серій. У Перевізниці нема жодного відчуття самотності за кермом, як у Лока, оскільки вона виразно існує лише у потьомкінських декораціях, де все несправжнє та картонне.

За бажання біля французьких моментів у серіалі навіть можна відшукати сліди фільму Клода Лелуша Un Homme Et Une Femme (1966). Особливо у 7 серії. Реклама автівки, смерті (умовні) партнерів, діти з онкологією. З якось іншого боку це якась мимовільна пародія на діяльність режисерки Ворожбит, адже тут чимало акторів з її проєктів (Спіймати Кайдаша, Погані дороги).

З того ходіння в народ, у ту хтонічну гноївку фестивальної екзотики в дусі Ворожбит та Лозниці, які ніяк не можуть вийти зі шинелі Алєксєя Гєрмана. 9 серія чудово демонструє те, як би цьому серіальному пеклу пасувала естетика стрічки The Ring (2002) на стінах. Однак наразі воно все таке ще дрібненьке, що ніяк не вилізе з колодязя на екран. 

Також Перевізниця стає й пародійним пам'ятником маніакальній зацикленості на регіональних говірках Аркадія Непиталюка, який, схоже, вирішив ще також згадати свій трешевий досвід стрічки 11 дітей з Моршина (2019). Його фанатичний акцент на говірках у Перевізниці не так репрезентує реальність живої мови, як лише посилює біля прісної акторської гри всю штучність, увесь фальш цього серіалу.

Він так вперто намацує нове дно своїх говіркових інтонацій, що навіть не зауважує той момент, де волонтер, який народився у Луганську та жив у Росії, чомусь балака, наче якийсь галичанин. Його, до речі, грає заслужений памфірівець Олександр Яцентюк, який народився у Львові, а тому де у цій халтурі той розхвалений говірковий чин?

Фарс якось не дуже працює у серіалі про перші дні повномасштабного вторгнення, але десь, можливо, автори Перевізниці й відверто стібуться зі своїх довірливих глядачів. Їхня психологиня Ліда якась вже зовсім сліпа впритул. Вона вісім років не помічає зради чоловіка та його махінацій з їхнім фондом. Не помічає психологічного стану своєю доньки-підліткині, хоча так гордиться тим, що вона бісексуалка. Вона взагалі не підозрює лесбійських стосунків рідної сестри з найкращою подругою.

Українські психотерапевтки в етерах – це, звісно, ще та кумедія. Одна, наприклад, малює зі стопкадрів психологічний портрет Ірини Фаріон, а інша серйозно назива Христину Соловій богинею пікапа. Сліпа тут не Ліда. Сліпі тут – всі радісні глядачі цієї банальності. Вони навіть не помічають за плачами, що увесь трагікомічний момент 1 серії на місці зруйнованого будинку базується на гайдаївській Діамантовій руці (1969), де герой Міронова опиняється посеред моря з чорними трусами замість хоругви. Навіть білі труси Івана Шарана з серіалу Останній москаль, який нещадно експлуатував Гайдая, не спроможні їх звільнити від сну розуму.

З гумором у часи війни автори Перевізниці, до речі, майже не вміють поводитися. Трамвай у Луцьку це ще таке, але що, справді у Луганську був комбікормовий завод зі слоганом "Сита скотина, сита людина"? Якщо ні, до якої такої реальності апелює цей треш про трагічні сторінки української історії, де рабиня Ізаура вже обіймається з доною Бейжею під арками Санта-Барбари?

Якщо на секунду вийти з гіпотетичної території відвертого глуму з наївних глядачів під час війни задля плекання критичного мислення, то там Перевізниця може помножувати лише анекдотичні банальності. Щось на кшталт серії про блаженної шанувальниці Стуса з Одеси та її онука-гея, який їде на фронт. Її спокійно міг би зіграти сам Олексій Вертинський, якщо вона не якась його далека родичка.

Дивно, що біля батьківського таланту коханки чоловіка Ліди раптом не з'явився автобот Бамблбі, щоб відразу не закінчити війну з Росією. Анастасія Карпенко в ролі багатостраждальної Ліди наче продовжує бавитися у свою відчужену героїню Аню з фільму Як там Катя?, і вже навіть цікаво, чи вона може у щось інше. Російська агентка-лесбійка вже давно не таїна з часів серіалу Killing Eve (2018). 

У цьому приреченому на рідкісну нудоту примітиві автори серіалу навіть не годні втримати хвилю уваги до Українського соулу 70-80-х. Все розпочинається босановою ВІА Кобза та закінчується якимись романсами. А у найбільш плаксиві моменти тут запускають Ніну Матвієнко, щоб вже зовсім добити розм'яклого глядача контрольним у голову. Dakh Daughters у кожній серії, ніби якийсь чужорідний елемент з іншої епохи, з іншого культурного пласта.

Хоч якось виокремити у цій екранній прострації можна лише маму Тамару (Леся Островська) у 9 серії та кайдашеву Мелашку (Дарина Федина) у 4 серії. Федина у цій нудотній Перевізниці ще свіжа та виклична, бо всі інші вже такі пом'яті та зів'ялі, наче торішня бульба. Вона підросла і вже може скерувати всіх охочих на три веселі букви.

Та 4 серія, до речі, знову поверта серіал на терени відвертого глуму з наївних глядачів, оскільки вперто нагадує скорочену версію фільму Billy Elliot (2000) Стівена Долдрі без щасливого кінця. Там маленького боксерика Микиту мама чмирить поторочею дебільною (вав, яка непозбувна бентега), хоча може він просто хотів ходити на танці. 5 серія Перевізниці, зрештою, якраз про гомосексуалів. З цією дулею на споді халтура Туніка та Непиталюка ще, можливо, й має якийсь сенс заради другого сезону за ручку з памфірцем, але наразі це один з найнудніших серіалів на білому світі.