Пропаганда чарівної казки

Пропаганда чарівної казки

олександр ковальчук,  10 квітня 2014

Пропаганда генерального мордобитія помічає лише той бік фронту і не бачить, як вже давно суїцидалиться львівська інтелігенція.

По той бік фронту, звичайно, що дуже весело і навіть смішно.

Нудний Дмитро Кісєльов так меланхолійно чеше про шизу Заходу та український фашизм, про моральну вищість Росії та Росію як світоч свободи слова, про життя у найкращій країні світу і відповідно, світову заздрість до такої Росії.

Після такого райського букету благодаті навіть не дивно, що бандерівський Львів лише зрідка зринає у свідомості кремлівського агітпропу, хоча й тут є два феноменальні випадки.

У першому під гаслом "Жизнь зверья во Львове" розповідається через десяті руки бензопильна історія про те, як місцеві фашисти заживо відрізали голову колишньому працівнику міліції, підполковнику Петренку і нею (головою) декілька годин футболили трамвайною лінією у центрі Львова.

У другому (у програмі "Прямой эфир с Борисом Корчевниковым" каналу Россия 1) під лозунгом "Злые духи Майдана: Mистика украинского погрома!" розповідається через десяті руки вогнепальна історія про те, як місцеві фашисти заживо спалили двох беркутівців, які не стали на коліна перед львівським Євромайданом.

Публіка у студії охає-ахає і дрочить, дрочить, охає-ахає і благоденствує. Катарсис накочується хвилями.

Але не так тії вороги, як добрії люди. Поки той бік фронту злії вороги знають пароль і бачать орієнтир, то добрії люди заживо застрягли у потойбіччі: вони плачуть, причитають та ґвалтують повітря своїми фугами смерті.

І зразків такої халтурної пропаганди з львівською пропискою – до Збруча і трошки.

Наприклад, пісенька "Мамо, не плач" присвячена пам'яті героїв Небесної сотні.

Інфантильний текст Оксани Максимишин-Корабель, знову мама-матуся, академічна попса у виконанні Петра Радейка і мінімальний закос під орієнтальний саунд для блокбастерного смутку.

Інтернаціональний мелодраматизм композитора ще можна зрозуміти, зважаючи на географію Небесної сотні, але у час, коли ситуація вимагає максимальної концентрації духу та тіла, давати країні таку кон'юнктурну халтурку – це злочин перед Батьківщиною.

Могли б, принаймні, орієнтуватись у своїх трудових звершеннях, наприклад, на трек Роберта Вайтта "La Ahada Yalam" з альбому "Cuckooland" (2003).

Чи у львівській Опері та філармонії нічого не знають про Soft Machine? Може там ще нічого не знають про Дживана Гаспаряна?

Часто можна почути, що Євромайдан воює супроти совка у людських душах, але скільки ще совкістів є поміж євромайданівців. Скільки б євромайданівські пісняри не кляли совок, але, на жаль, не вміють ще вони перетворювати такі речі на вічні теми.

Не вміють працювати з таким матеріалом на рівні тексту і саунду, не вистачає у них таланту робити це природно, без пафосу, без надриву, так як це є, наприклад, у безсмертних "Журавлях" Френкеля та Гамзатова.

В євромайданних трубадурів більше практикується аматорська наївність, типу, щирість, і тому авторів "Мамо, не плач" може тішити той факт, що переважна більшість пісень присвячених Євромайдану мало що має спільного з творчістю.

Цих авторів навіть може потішити те, що чи єдиний адекватний колектив в когорті майданних оспівувачів – Dakh Daughters – це попсовий (і тому такий агресивний) проект Троїцього.

І тому тут знову може бути доречною бородинська констатація кожного покоління про титанів минулих епох в опозиції до теперішньої деградації особистості.

У цьому пісенному контексті на мить варто відлетіти від Львова на той бік фронту, щоб оглянути вже класичний приклад того, як конгеніально можна працювати з трешом.

Ось трек луганської співачки, яка настільки чітко знає пароль і бачить орієнтир, що його (трек) варто відразу занести у музей Євромайдану як ідеал агітпропу.

Тут навіть лажовий саунд так ефектно та ефективно працює на інфернальний текст в дусі треків Варі Стріжак "Атака Мертвецов, Или Русские Не Сдаются!" чи "Имперский Дух, или Боже Царя Храни!":

Лопнуло терпение, натянуты нервы как струны
Я вижу лица, вернее рыла тварей майданутых
Разорвать бы вам пасти, как собакам бешеным
Мы хотим вас видеть на майдане повешеными
УНА-УНСО, Правый сектор, раны колотые
Загнать их в угол и палить коктейлем молотова
Продали страну за копейки, спрятали лица
Скоро ваши трупы будут жрать черные птицы
Я хочу видеть, как вас матеря оплакивают
Стоя у гробов, от каждого шороха вздрагивают
Хочу видеть голову свободной журналистки
Отрезаной, а не разбитой после зачистки
Это и будет наша мирная акция
Мы просим президента "закон о кастрации"
Фак нацистам и прочим баранам
Я жопу вытираю о бандеру степана!

І що ж після такої кількості добре підготовлених маргіналів нам пропонують українські мистці пропаганди?

РНБО Парубія презентує тупорилу рекламку про львівську вівцю та донецького бичка, які так кондомно познайомились в Артеку. Галичаночка, традиційно, уся така елегійна фіфа (у всіх ракурсах чомусь постійно різна), донбасівець – спортсмен і за стабільність у кожній хаті.

Галичаночка, традиційно, уся така піднесена (але з медичного), а донбасівець, традиційно, приземлений (але зі стокгольмським синдромом). Уся ця пурга закінчується якимись анімешними алюзіями і значить можна очікувати на хентайне продовження.

Петро Олійник, напевне, сильно б сміявся з того, куди добрався достатньо побігенькуватий Андрійко Парубій у плащику від Степана Бандери. Після того, як прес-секретарем РНБО став такий собі хлопчик Садового – Ярема Дух, схоже про те, куди і під кого зливається Євромайдан вже навіть зрозуміла більша частина просунутої галицької молодіжі.

Шістки дорвались до влади і нічого доброго з того, традиційно, не буде.

Схоже й Львівська міська рада після того, як затупила з капіталізацією Небесної сотні вирішила не зупинятись на досягнутому пеклі та бурити у більш глибокі горизонти.

Разом з метафізичними онаністами з Інституту родини та подружнього життя УКУ вони скреатурили новий білборд, який, також натякаючи на Небесну сотню, безапеляційно заявляє про те, що щоб стати героєм (тобто, померти), потрібно спочатку народитись.

Ще одним прикладом пропаганди галицького рагулізму перед обличчям війни є остання Люстрація з Мицаком на ЗІКу.

Ця Люстрація стала найгіршою передачею у всій лінійці Люстрацій. Такої ганьби на ЗІКу не було з часів дубового Бука у костюмах з чужого плеча. Стільки працювати для поліпшення іміджу і ось так просто, майже все втратити та скотитись у допотопність через якихось вуйків з полонини та бонвіванних бовдуриць.

Що Мицак (який косить під дурачка), що люстратори (які також під щось косять) – примітив аж пре зі всіх відомих щілинок. У передачі дещо інквізиційний, але достатньо ігровий гротеск і саме останнього не відчувають його дубові люстратори.

Вони всі настільки пафосні, настільки закомплексовані, що їм важко відчути потрібні інтонації, вловити потрібний контекст і тому вони чудово вписуються у ту парадигму, де дурість кожного особливо помітна.

Мицак, звичайно, що бреше, але ж як безбожно фальшивлять його люстратори. Люстратори заїкаються, гальмують, плужать, тобто, пропагують убогість думки і тільки Веремчук є життєдайною оазою поміж тієї домініканської нарваності пролетаріату.

Дерев'яний юрист Петришин вкотре підтвердив підплінтусний рівень мислення деяких членів Правого сектору, а Федина (яка виявляється ще й політолог) – у своєму традиційному репертуарі недалекої патріоточки.

Агресивна інквізиційність Петришина та єзуїтська грайливість Федини – чим не ідеальна пара для садо-мазо?

Але один з найкращих прикладів пропаганди надмірної сентиментальності та переборщеного патріотизму прилетів з сторінок захід.нету – видання, що претендує на звання інтелектуального вісника Львова.

Панібратське інтерву випускника школи журналістики УКУ Богдана Головка зі сотником Парасюком, який змінив те, що вже було змінено за три дні до його історичної зміни.

Якогось абзацу в тексті відбувається замріяна інтервенція авторської ремарки, де автор заклякає у зупиненій миті латентного заціпеніння в адораційній позі преклоніння перед світлим образом сотника Парасюка:

"Володя приїхав до Львова лише на кілька днів, щоб відпочити. Видно, що він і справді стомлений і невиспаний. І це не фізична втома. Це втома, накопичена від емоційного і психологічного перенапруження. У Володі світле і відкрите обличчя, він постійно усміхається, навіть коли говорить про серйозні речі".

А ось знову приклад підвійного дріботіння оченяток з відкритим ротиком таке характерне для закоханих дівчаток, де Володя Парасюк така няшечка, що пусі-пусі:

"Під час розмови йому зателефонував батько. При розмові обличчя у Володі просвітліло. Він звертається до тата на "Ви" і мені стає навіть трохи смішно, коли в кінці розмови, замість "ну давай", він каже "ну давайте".

Звідки ж на сторінках інтелектуального вісника Львова стільки обвафленого мелодраматизму з поглибленим спогляданням екзальтованих нутрощів а-ля Марія Матіос чи газета Експрес?

В експлуатації жовтої (але такої пристрасної) естетики Експресу на сторінках захід.нету немає нічого дивного, бо після Балинського на садовому сайті не було жодного адекватного головного редактора (що, наприклад, взяти з зашуганих дівчаток з перекривленими посмішками?).

Експрес вже давно дружить з Садовим, а найбільший вилизувач творчості Садового від корупційної складової – це викладач школи журналістики УКУ Отар Довженко, цей вічний борець з джинсою, який так постійно захищає джинсу Експресу від звинувачень у джинсі.

З такими викладачами навіть і недивно, що тексти студентів школи журналістки УКУ, ці приклади укуківської кісєльовщини – одні з найгірших не тільки на сторінках захід.нету, але й на усіх інших просторах укрнету.

Таке поєднання високого та низового, таке сакральне гріхопадіння високого та воскресіння низького можна було помітити ще у минулорічній статті Esquire про богородичні гріхи журналістки Експресу Світлани Мартинець.

І там також у автора тексту була мить латентного заціпеніння від дефлораційного очікування втрати сувенірної пляшки горілки.

Але Esquire, принаймні, мінімально виправдовує те, що у його статті було, принаймні, чотири інтерпретації написаного, поміж яких міг бути обопільний стьоб київського кореспондента та Мартинець над лохами-читачами, і навіть стьоб кореспондента, який не захотів занадто далеко вникати у провінційну ситуацію, над самою Мартинець та її богородичними переверзіями.

Але в інтерву Головка з Парасюком лише один, залізобетонний, агітпропний варіант розвитку тексту без жодної іронії над святими у цей час речами.

Тому й мовчить зараз Експрес зі своєю пристрасною естетикою, бо пропхатись до успіху зі своєю стилістикою у цій загальній пост-майданній жовтизні та екзальтованості більшості ЗМІ, ох, як важко. І Починок це дуже добре розуміє, а от Куфрик – ні.

У Почина та, прости Господи, Марії Матіос, ця мелодрамат­ичність ідеально заточена під бізнесове розведення­ лохів, які на це заслуговую­ть, але під що і під кого заточується бренд Небесної сотні?

Тут, напевне, варто відлетіти на мить заради одного вибачення, бо милі та богобоязнені малятка з УКУ пишуть і питають: "шо за нах?" після фоторепортажу про гопників з УКУ. Це й справді несправедливо так терористично узагальнювати усіх маляток одного навчального закладу через одного отарного гопника.

Малятка не мають страждати у цьому жорстокому світі і тому, з їхнього дозволу, тег "гопники з УКУ" звужується до студентів (і деяких викладачів) Магістерської програми з журналістики УКУ. Якщо й тут у когось виникне бажання звузити цей тег до когось одного і дуже конкректного, то це також буде вітатись з миром.

Отож, галицька інтелігенція (а з ними та й інтелектуали) вимушено іде у маси, бо інакше їм просто вафлі. Хоча їх й так зачистять разом зі Свободою, яку вони так грайливо і радісно мочили з висоти свого епігонства Кривенка.

Саме тому стільки забиченого та вузьколобого у славетній львівській родині галицьких інтелектуалів та інтелігентів.

Ось так й відбувається сходження і збовтуванн­я, але не змішування­ високого з низьким. Свідомі та активні громадяни (і звичайно, громадянки) виявляються не менш екзальтованими та зазомбованими, ніж їх проросійські вороги.

Добрий приклад такого феномену – це творчість Океану Ельзи. Попса брит-попного епігона Вакарчука чомусь вважається ледве не­ елітарною­ для свідомого та патріотичн­ого слухача, але Вакарчук хоч добре знає, що і кому він продає, от тільки цього не хочуть знати його сентиментальні слухачі.

Ще гіршими прикладами паразитування (і на Небесній сотні, зокрема) може бути халтурна творчість Гайдамаків та Kozak System з їх нео-шароварщиною.

Шансонне мислення накрило українських патріотів на усій території, бо Матіос та Дочинець – це також шансон.

Звідси й з'являється тотальна запоетизованість Небесної сотні різними графоманами зі своїми професійними плачами та лементами, уся та ілюзорна гіперболізація супергероїв, бо схоже, що навіть дуже як правий Пон Джунхо зі своїм фільмом Snowpiercer (2013) та покроковим сценарієм розвитку Євромайдану у ньому.

І ще добре, якби це був шансон Круга чи Кучина, але це ж пост-шансон Лєпса, Міхайлова та Ваєнги – гламурний ескапізм (фейк),­ а не пацаняча романтика за крок до смерті (тру). Шансон – це ще усвідомлення ризиків життя, а пост-шансон – це вже втеча від них.

Якщо перейти на якісь конкретні приклади місцевого шансону, то ось, наприклад, Тарас Возняк – класичний приклад трагедії інтелектуала, який проміняв інтелектуа­льну відвагу пошуків істини на пропаганди­стські побрехеньк­и мізерійног­о штибу.

Трагедія Возняка у тому, що у загельованого свободівця Ситника чомусь розкуйовджене волосся після туалетної бійки з Добродомовим, а дитсадковий похід Фаріон невипадково висвітлювали місцеві телекамери, хоча насправді усе цікаве показала одна відеокамера, бо усі інші телекамери показали лише цей, кастрований сюжет.

Дрібнички,­ але у них увесь сатанізм Возняка, який хіба що так вперто вгроблює свою репутацію тому, що хоче воскреснути для майбутнього життям якимось гамаюном.

Не далеко від маразмів Возняка втікає і його побратим-поплічник Андрій Павлишин (вони свого часу сиділи одесную та ошейную трясці святого Луценка), який у своєму ФБ вже починає бачити у кожному малолітньому поливальнику Обливаного понеділка потенційного агента окупанта.

Вкраїнська пропаганда нічим не краща за російську, тільки менш підготовлена, але така ж соплива у своїх агресивних кітчах.

Тому й зовсім не дивно, що на дещо інтелектуальному сайті Збруч з'являються фрагменти культурної графоманії від дівчаток та хлопчиків, де закликається у дружньому колі під ковдрою читати Українську правду, як святе, незамулене джерело інформації. Читати і дрочити.

Львівські культрегери (та інші хіпстери) й справді є античними ідіотами, які до Євромайдану усіма фібрами своєї чуттєвої натури відбивались від політики, але коли політика вже сама зацікавилась їх безсмертними душами, то вони лише так безтурботно піддаються будь-якому зомбуванню, не особливо просікаючи місцеві розклади.

Хоча, таки-так – Садовий – це їхнє все.

Хоча й їх непомильні душі може зігрівати той минулорічний факт, що навіть український Esquire може конкретно лажати у політичних джинсах.

Позаконтекстуальні пред'яви до Тягнибока від нью-йоркського єврея, гея та порнографа Майкла Лукаса (навіть зважаючи на усі кулуарні ігрища) вбили своєю пацаватістю будь-яку довіру до євреїв, геїв та спаскудили усю любов до порно.

То ж поки нові сорти ірису називають на честь Небесної сотні, то для усіх сурмачів кумачевих плачів звучить Astronomyy та його хіт "Don't Need U".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.