Галицький треш кави з самогоном у нудній екранізації прісної книги "Мелодія кави у тональності кардамону".
Історична еротична драма від продюсерки та дружини продюсера Олени Лавренюк про неземну любов львівського шляхтича (поляка) Адама та жовківської селянки (українки) Анни.
Серіальну екранізацію книги "Мелодія кави у тональності кардамону" львів'янки Наталії Гурницької накриває вже звична проблема серіалів СТБ, оскільки 10 серій цієї банальної нудоти можна було спокійно скоротити до 3-4 серій.
Книга Гурницької настільки серйозне читво, що мимоволі починаєш підозрювати у тому якийсь особливий глум з галицької мрії. Починаєш шукати між рядками жінку французького лейтенанта Джона Фаулза (чи чехівське оповідання "Анна на шиї"), але з того постмодернізму там лише натяк на імпресіоністів за 20 років до їхньої з'яви. "Мелодію кави у тональності кардамону" можна читати навскіс та пропускати абзацами, і у серіалі від пані продюсерової такий же відсоток святої водички, яку впарюють маляткам за Божу росу.
В історії Гурницької жінка має за долю повністю розчинитися у коханому чоловікові без кінця та краю, а тому тут краще згадувати не Фаулза, а, наприклад, Жюльєтту Бенцоні з її циклом про Маріанну. Маріанну, до речі, якось зґвалтували у темному гроті на острові Корфу, але згодом, за декілька років, Боже провидіння, жіноча інтуїція та величезний розмір одного члена миттю підказали їй, що тим таємничим анонімом був її законний обранець долі, князь Коррадо Сант'Анна.
У книзі Гурницької Адам також одного разу ґвалтує Анну (так вони й зачали свою дитинку), але Анна й далі продовжує безмежно кохати цей "приємний голос з характерними низькими модуляціями та цікавою вимовою" у стилі хіта зросійщеної україночки Тані Овсієнко "Женскає счастьє – бил би мілий pядам. Hу, а больше нічєго нє нада". Тільки якщо у книзі цей момент чітко фіксується, то у серіалі сей дражливий момент вже настільки завуальовують для розвитку подальших перипетій (там хіба що ввижається секс на вікні у фільмі Shame (2011) Стіва Маквіна, але цього, схоже, треба цуратися), що поруч вже точно не поставиш Останню дуель (2021) Рідлі Скотта. І не допоможе тут ні умовний рашьомон у діалогах, ні бігання з кониками у чистому полі, які мають символізувати пробудження її (Анни) сексуальности.
Феміністичні студії мусили б розірвати на клоччя книгу Гурницької, але наразі десь поруч, можливо, можна хіба що поставити спроби стьобу над подібним цісар-exploitation у книзі Софії Андрухович "Фелікс Австрія". Книга ця також має свою екранізацію – бездарний треш Віддана (якому би більше личила назва Відгодована), і між ним та серіалом Кава з кардамоном є доста подібного у дешевому дріботінні павільйонних перебиранців, а також у залученні польських акторів.
Піонерська цнотливість галицької ідилії у серіалі Кава з кардамоном відразу потребує якоїсь пародії, щось у стилі стрічки Голий пістолет 2½: Запах страху (1991) братів Цукерів, де професор Майнгаймер читає для загального повстання від сну роман про те, як ліричний герой встромив свого пурпуровоголового вершника у її хилитаючу пітьму, а їхні розімлілі тіла рухалися в одному чуттєвому ритмі пристрасті.
Олена Лавренюк сміло заявляє, що її серіал про те, як "упокоритися бажанню коханого чоловіка", зняли для жінок +18, але схоже, що вона дещо переплутала цифри 6 та 9, оскільки аудиторією цього сонного серіалу є хіба що літні кульбабки +81.
У книзі Гурницької майже немає еротики, окрім "коли ж він відкрив її для себе", то звідкіля їй взятися у серіалі? То ж не бачити її у довгому носику чайника коло двох чашок, який Адам несе їй у себе на пузі? Хоча музика там, звичайно, така вся галопом рветься вперед, щоб когось романтично натягнути ушквал по самісінькі вінця аж до повного забуття. У книзі Адам вважає, що Анна цікава у ліжку, але де всі ці подробиці зі свічкою у начебто еротичному серіалі? Жодного шматочка галицької перверсії у цій пісній зупці немає зовсім, хоча Захер-Мазох там уже в конкретному пубертаті.
Просто Анна – не зовсім Анжеліка Сансе де Монтелу, а Адам – не Жоффрей де Пейрак. У серіалі є для гендерної рівності акцент на позі вершниці (і зовсім відсутня місіонерська позиція), але де хоч якийсь фрагментик куні для рівності усіх перед Богом, як у цьогорічній стрічці Аннетт Лео Каракса? І Анна могла б Адаму щось пожоффреїти, оскільки у книзі є один момент на колінах, що символічно закінчується трьома крапками. Однак фрагмент галицької порнографії у серіалі можна надибати лише там, де головна героїня вже так імітує екранний оргазм, що її млосна міміка нагадує дешеве порно з минулого століття. Вона настільки фальшива у своїй солодкій знемозі, наче її вигадав австро-угорський генштаб.
Коріння цієї поверхневості вкотре треба шукати у книзі Гурницької, оскільки вона мала б розуміти, що коли поляк Адам пердолить українку Анну, то це не просто секс, а секс з геополітичним інтересом. Однак схоже, що ця блаженна думка навіть не приходила у голову Гурницької, а тому її також неособливо цікавить й глибоке проникнення.
Загалом же серіал значно вульгарніший за книгу, а спроба швидкого сексу на кухні між вуйком Павлом та тіткою Стефою, перший секс Адама та Анни на слоу-мо (де бракує вакарчукового схлипу), а також зґвалтування коліжанки Юзі з-за допомоги пуцьки якогось бахура (з трешу Фортеця Хаджибей), то чистий жах, що закликає до помсти з Неба.
Серіал пані продюсерової та режисерки Ірини Громозди рятують лише польські актори, а особливо Тереза Дороти Делонг (на якій тут усе тримається). А так ця десятисерійна халтура гуляє туди-сюди, то дає щось буквально за текстом, то показує щось зовсім ліве, чого у книзі немає зовсім (коліжанок Анни, целібат Андрія та пафос його боротьби за незалежну Україну). Десь щось затягують немилосердно, а десь кудись поспішають у пекло.
У певний момент цих лівих моментів вже починає здаватися, що серіал починає міксувати "Мелодію кави у тональності кардамону" з романом Івана Франка "Для домашнього огнища" (від Анелі до дуелі) про секс-торгівлю у Львові та таким собі привітом єврейській організації Цві Мігдал. Про вплив цього роману Франка на творчість Гурницької мають писати літературознавці, але деякі нюанси серіальної дуелі (ще раз привіт Рідлі Скотту) чи навернення вуйка Павла мали б натякати на це.
Львів у серіалі Кава з кардамоном обмежений декількома локаціями: Будинок вчених, трохи Ставропігійної, Палац Потоцьких (з обмежених ракурсів), але особливо режисерка чомусь полюбляє давати обрізану вулицю Друкарську. Тут десь, звісно, може бути привіт Садовому, оскільки за євроремонтами у його Львові вже нема де фільмувати щось історичне, але екранізація роману "Для домашнього огнища" 1970 року розпочинається саме на куті Друкарської.
А от з екранізації цього роману 1992 року (з польською акторкою Ганною Дуновською у головній ролі) у серіал Лавренюк міг перейти віщий сон Анни чи той же Будинок вчених. Цікаво, що кумедна еротика стрічки 1992 року значно відвертіша, ніж серіал Громозди, а горорний момент зі сном Анелі так нагадує оповідання львівського письменника Стефана Грабінського "Коханка Шамоти".
І цій історії про галицьку попелюшку, яка долає суспільні упередження на шляху до великої та чистої любові, не уникнути біблійних алюзій з райськими деревами та піснями пісень. Книжкові натяки на емансипацію творці Кави з кардамоном намагаються ще більше втиснути у нинішні актуальні норми, а тому серіальна Анна стає ледве не брамою у новий світ рівності, де немає ні чоловіка, ні жінки, ані поляка, ані українця. Революціонер Адам та його кохана Анна мусять стати зачинателями нового життя, де він хоче бачити українців незалежними, а вона вважає, що "жінки мають самі обирати, як їм жити".
Але попри всі формальні ознаки прогресивності серіальну Анну ще важко поставити десь біля модернових кобіт Ольги Кобилянської. Спроби поєднати галицьких "Звіяних вітром" на тлі Весни народів з фемінізмом та ЛГБТ ще достатньо сміховинні (Януш, перший чоловік Анни, стає у серіалі янгольським геєм, і навіть має бойфренда, хоча у книзі мова йде лише про сухоти). Тут творці серіалу начебто не пропонують нічого нового в історії про дочку священника, оскільки можна згадати канадський серіал Anne with an E за мотивами роману "Енн із Зелених Дахів" Люсі Мод Монтгомері, де з побожного матеріалу повільно виник ледве не квір-маніфест.
Власне всі ці проблеми серіалу Кава з кардамоном від продюсерки Олени Лавренюк виникають з того, що вона чомусь вважає себе акторкою, а тому й грає тут головну роль. У новому українському кіно Лавренюк засвітилася лише у бездарному треші стрічок Dzidzio Контрабас (2017) та 11 дітей з Моршина (2019), і тому її Анна – це цілковитий міскастинг.
Лавренюк – акторка плоских талантів, найменший прояв якоїсь делікатнішої тональності (гумору чи розчулення) породжує у її виконанні один лиш фальш. У серіалі про галицьку Попелюшку вона могла б грати лише злу мачуху, якій бракує велосипеда. Вона ніяк не вписується у типаж юної сирітки (у книзі, на думку Адама, їй 14-15 років, а йому, на її думку, цілих 45, а тому він якось урятував її у дворічному віці від лютих коників у Львові) з невинним, напівдитячим личком.
Книга наголошує на тому, що Анна з напіврозкритим ротиком та гарно розвиненими грудьми "уже носила у собі таємницю жіночності, але не знала, що з нею робити", але це точно не про пані продюсерову. Анна – цнотливиця, а Лавренюк навіть не Лібуше Шафранкова з Трьох горішків для Попелюшки (скільки б вона не леліяла у душі сей ідеал). Ще б додумалися запросити на головну роль Ірину Морозюк.
Сюди хоча б Варвару Лущик з Гуцулки Ксені (2019), але найкраще, звісно, Міранду з фільму Пікнік біля Навислої скелі (1975) Пітера Віра зі схожою вікторіанською тематикою еротичної втечі від репресивного тиску тогочасного суспільства.
Уся фантазія у серіалі пішла на сукенки, а сентиментальне сюсюкання захопило цю халтуру наскрізь. Може за цим напуцованим фасадом світового галичанства й приховується щось, як у фільмі Дугласа Сірка All That Heaven Allows (1955) про любов багатої вдови та звичайного садівника, але Лавренюк більше цікавить банальний порно-щем, а тому весь Сірк в українському кіно наразі концентрується у фільмах Віктора Івченка Лісова пісня (1961) та Софія Грушко (1971).
Урізноманітнити цю нудну історію ніхто навіть не намагається. Оператора вистарчає лише на декілька перших хвилин першої серії. Сплутані актори блукають у картонній бутафорії якимись рядженими персонажами та вдають із себе пурєдних галичан з цнотливими театральними інтонаціями з легким присмаком галицизмів.
Сновидну павільйонність Кави з кардамоном могли б якось оживити сучасною музикою, що у тому серіалі Peaky Blinders. Адаму могли б підкласти класику Чеслава Немена "Zechcesz mnie, zechcesz".
Потаємні Аннині мрії міг би озвучити гурт Mikromusic своїм треком "Takiego Chlopaka".
Її статус коханки мав би підкреслити безсмертний хіт Ірини Білик "Ти мій".
І навіть просто так можна було дати у першій серії прецлярку з Погулянки.
А жахливо передбачуваний кліфгенгер з арештом на весіллі у фіналі (наче якийсь граф Монте-Крісто одружився з маркізою янголів) могла б спокійно врятувати феміністична панкуха X-Ray Spex "Identity".
Однак закордонні запозичення у серіалі закінчуються на титрах. І саме тут, певне, варто пригадати, що у книжковому світі "Кава з кардамоном" – це підліткова книга Йоанни Ягелло. Серіал Олени Лавренюк – це вдавання дорослого кіно, бліда тінь з хапливими епізодами, які не мають жодного сенсу. Щось ще несформоване, а тому тут не буде, наприклад, вікторіанської містики в дусі книги "Поворот гвинта" Генрі Джеймса (а момент там таки був).
А ще за серіальними спробами давати українськими обличчями гоголівські анекдоти про старосвітських поміщиків є щось збочене у совок, де так карикатурили клятих буржуїв, а тому невипадково під час фрази "шкода, що він старий" згадується епізод у церкві з фільму Людина з бульвару Капуцинів (1987). Але й цій комедійній діяльності режисерки Громозди далеко до зображення подібних персонажів у фільмі Поганий анекдот (1966) Олександра Алова та Володимира Наумова.
І без Джона Фаулза десь навіть закономірно, що серіал Кава з кардамоном поволі скочується у гібридний треш, де братик Андрій починає вже зовсім нагадувати якогось загубленого персонажа з псевдотарантінівської маячні про батька Тараса Безславні кріпаки (особливо під час розмови з дідом після похорону). Після підступної смерті коліжанки Люби його постать вмить стає надзвичайно цікавим проєктом про люту помсту українського священника клятим полякам, пся крев. І якби ці події відбувалися років на тридцять пізніше, то цей священник Андрій цілком би міг стати батьком Степана Бандери.
Але нічого подібного, звісно, у другому сезоні не буде. Останньою надією на сатиру на чемну галицьку ідилію в дусі Зоряного десанту (1997) Пола Верговена була закохана впертість Люби, але й вона безслідно зникла в останній серії. Залишилася лише дешева сальонна солодкавість, яку Лавренюк наївно порівнює з Бріджертонами, хоча які там Бріджертони, якщо її серіал боїться вийти за межі банального світка пані продюсерової.
фото: nv.ua