Віденська кава

Посполитий треш режисера Володимира Сидька про зустріч Адольфа Гітлера, Йосипа Сталіна, Лева Троцького, Зиґмунда Фройда та галицької кельнерки Христини у віденській кав'ярні.

Схоже, що екранізація п'єс Дмитра Корчинського є якимось окремим видом мистецтва десь за спиною Молитви за гетьмана Мазепу (2001) Юрія Іллєнка. Тому на цих теренах телеспектаклів режисер Сидько майже ні в чому не винен поміж трешу стрічки Віденська кава, він фільмує так, як лише може (він же не Пітер Гріневей якийсь).

А якщо зануритися у біографії акторів цього фільму, то можна зауважити, що у попередній екранізації Корчинського, стрічці Посттравматична рапсодія (2018) Павла Когута, щось на кшталт Толоки (2020) Михайла Іллєнка, гартував свою сталь сам Ілля Кива у ролі батька Махна.

Власне, фільму у тій зустрічі в 1913 році Адольфа Гітлера, Йосипа Сталіна, Лева Троцького, Зиґмунда Фройда та галицької кельнерки Христини, яку знімали у львівській кав'ярні Штука на Котлярській, на одну затяжку, на 30 секунд. Такий собі лікнеп для чайників про те, хто є хто у світовій історії з наочною різницею між Троцьким та Сталіним, Сталіним та Гітлером, а також між Фройдом та усіма іншими.

Суцільна термінологічна дисципліна: лібідо, класова боротьба, національне питання, остаточне розвязання єврейського питання та диктатура пролетаріату. Тут варто згадати давній скетч Монті Пайтонів з Марксом, Леніним, Че Геварою та китайцем під Мао, але режисер Володимир Сидько розтягує свій треш ледве не на півтори години. Міг би вже за такої ситуації хоча б виписати фройляйн Христині більші груди з Тірольщини, але вона з маленького села під Дрогобичем, і тому мус змиритися з хоча б такими дарунками солодкого серця Ісусового.

Віденська кава своєю аматорською театральщиною нагадує львівський треш Таємний щоденник Симона Петлюри (2018), але в сентименталіста Янчука хоча б трішки були якісь багатші села. У цій градації львівського трешу стрічка Сидька хоч якось вивищується своїми діалогами над безтолковою біганиною Шляхетних волоцюг (2018) та бездарною самодіяльністю В.о. Святого Миколая (2021). Її би втиснути у менший хронометраж, хоча вона така ж прісненька, як і короткометражна екранізація Порядна львівська пані.

Така халтурна екранізація п'єси Корчинського відверто зайва та допотопна у нинішні часи. Це типова театральщина нового українського кіно, де актори погорілого театру вдають з себе мистецтво, і лише Лев Троцький вносить у цей провінційний відстій якесь сум'яття розуму. Поза технічними моментами (дешева картинка і звук) у Віденській каві все скрипить, наче у фільмі Романа Полянського J'Accuse (2019), але не варто особливо спокушатися тим, що це щось заплановане. Попри увесь постмодернізм се дійство важко назвати гонєвом. І якою ж зайвою є музичка під патетику дідуся Адіка.

Стрічці Сидька має бути особливо соромно ще й з огляду на те, що за останні роки було достатньо цікавих стрічок з цими персонажами. Німецький фільм Er ist wieder da (2015), де Гітлер просинався у Німеччині 2014 року та знайомився з чарівним світом соцмереж. Австрійсько-німецька стрічка Мій друг Зиґмунд Фройд (Der Trafikant) 2018 року. The Death of Stalin (2017) Армандо Яннуччі. Корчинський, до речі, у якійсь своїй п'єсі про українську політику мав би особливо переглянути його матюкливий шедевр In the Loop (2009) та фантастичну сатиру у серіалі Veep. А от маніяка Троцького глядач міг узріти у сентиментальному кітчі про єврейсько-німецьку дружбу на півдні України Антон і червона химера (2021) Зази Урушадзе.

І якщо вже так Корчинський кохається у чомусь камерному, то йому (та екранізаторам його п'єс) варто відразу переглянути геніальний серіал Horace and Pete (2016) Луї Сі Кея чи хоча б цьогорічну стрічку Грема Мура The Outfit.

У Віденській каві немає революційної жвавості, вона передбачувана у своїй патетиці без стьобу. Режисер ніяк не може вродити з цих текстів Корчинського хоч якусь іскру, щоб з неї спалахнуло полум'я. А постмодернізм настільки млявий, що може організувати лише дитячий гумор на кшталт "вона так провокує лібідо, що жодні сублімації не допомагають" чи підтягнути приколи про Аргентину для Адіка та льодоруб для Троцького (аж два рази).

В ідеальному світі замість кельнерки Христини, практичної галичанки греко-католички, яка ненавидить москалів та мріє про те, щоб євреї якось організували у Львові польський погром, мав би бути якийсь місцевий транс. Слід поблажливо ставитися до її комікеси ("У нас на Галичині – це жінки зазвичай ґвалтують мізки чоловікам"), хоча у тезі "Головне завдання, яке прокладає собі пролетаріат Галичини – це перетворитися на пролетаріат Канади" вона таки намацує щось схоже на гумор.

Словесні баталії персонажів Корчинського десь собі трохи розкочегарюються, звичайно, але акторська гра там – це повний атас. Хоч якось розворушує цю камарилью пришестя Троцького, який відразу опускає гопника Сталіна та стає пророком Термінатора. Він навсібіч сипле панчами та мемами а-ля "робітничо-селянський гностик", "пролетаріат офісів", "гомосексуаліст стане містичним пролетаріатом соціалістів" чи "революціонер, який не хворів на сухоти, не революціонер, а провокатор", але поїзд вже пішов, і зупинитися він лише аж в комуні.

Уся ця анекдотична історія мусила закінчитися чимось дотичним до оргії примирення, на яку б за вікном мав би інтенсивно дрочити увись Едічка Лімонов. Але чи то Корчинський такий встидливий, чи то режисер, хз.