Ukrainian Songs Of Love And Hate (2022)

Халтурний аудіопродукт патріотичного вжитку, який Мистецький Арсенал чомусь вважає музикою.

Українські мистці та мисткині з Мистецького Арсеналу (Григорій Семенчук, Любов Якимчук, Ірена Карпа тощо) просторіками вважають свій альбом "Ukrainian Songs Of Love And Hate" найзухвалішим саундтреком року.

Та це вкотре типова ситуація пресрелізів нової української музики, де обіцяють золоті гори та зірку з неба, а насправді можуть лише вродити ачхи святого пуху. Щось достоту прісне, цнотливе та беззубе, наче співачка Дорофєєва на своєму першому україномовному альбомі.

Світочі нації, пройняті найщирішим болем за рідний нарід, могли б вже запропонувати щось нове, небачене досі у місцевій музиці, але спроможні дати лише щось середньостатистичне з хмаринки популярних нині тегів про маму, Україну, лелек та калину.

Допомога фронту це одне, а культурний фронт – це вже щось зовсім інше. Тому й красу якусь нині поміж вкраїнських мистців можна відшукати лише у тому, як вже місяць франківські дрючать франківських за норвезький вояж їхнього ієрарха. Те, як тамтешня графоманка проводить перехресний допит Андруховичу, який, схоже, таки дещо відстав від життя своїм анахоретом на патріарших ставках, то ціла драма про батьків та дітей. Поколіннєвий детектив, де винні усі, але ніхто в тому не зізнається без свідків чи бухла.

Звідси й наївні голосіння про Нобеля для Жадана. За поезію ще, мейбі, так, але за прозу – таки ще ні. І вже зовсім не за музику, де він чомусь відверто зрікається сродної праці Сковороди для коханого слобожанчика. Вкраїнські мистці – се малі діти, рожевощокі немовлятка. До війни спокійно скніли собі у своїх дрібненьких міжсобойчиках, а тут раптом чомусь мають відразу розквітнути запашною квіточкою у своїх тісненьких бульбашках вертепної одностайності.

Схоже, що саундпродюсер Юрій Гуржи вже остаточно застряг у 90-х. Саме звідти він нахімічив жахливу футуристичну халтуру поета Жадана з віршами українських класиків на альбомі "Фокстроти" (2021). А ось на альбомі "Ukrainian Songs Of Love And Hate" чути вже таким кустуричним духом з Аризони, що не відмажешся ні пересмішницькою іронією, ні особливою любов'ю до Грейс Джонс.

Майже всі ці мистці вже засівали бездарно торік на халтурці Мистецького Арсеналу "Beyond Any Curtain. Ukraine – Scotland" (2021), і час війни вони неособливо й змінилися у своїй посполитій натурі. Хіба що матюкатися стали більше, і саме це вони, певне, вважають своїм найбільшим зухвальством.

Григорій Семенчук навіщось продовжує псувати свою ідеальну наразі дискографію необов'язковими записами, і саме на ньому тут хоч щось й тримається у цій шансонній структурі. Все інше – це дешевий треш, пародія на військово-польовий альбом "13 ППЛ" (2021) Міська Барбари, який першим відчув цю війну своїми треками ще у жовтні.

Манірниця Якимчук не втомлюється експлуатувати усю зрадливість своїх фальшивих інтонацій, де їй, схоже, навіть ввижається якась іронія ("Bavovna"). Незаймано думає собі, що вона вся така грайлива, іронічна, хвацька та небезпечна у своїх частівках ("Raketa"), але хіба це не майже плагіат треку гурту Alcohol Ukulele про блєдіну? Вона просто зайва навіть на подібній халтурі, де так штучно намагається дати розчулену душу мистця у небезпечних умовах на безпечній відстані ("Dim Dim") чи пеньюарну еротику у стилі трешу Yaki-Da чи гурту Комбінація про два шматочки ковбаски ("I'm from Ukraine").

Можна, звісно, бачити у тому якусь збочену іронію (там їхнього циклопа легко вздрючить Latexfauna), але не варто, оскільки це лише кон'юнктурний косплей навколишніх трендів для місцевих базарів. Їхня кабарета істерично шарахається між Dakh Daughters та Gogol Bordello на пенсії, і немає у тому жодного панку, окрім вже звичної для Гуржи домашньої музички Роса Геллера ("Never (Again!)", "I Have A Dream").

Все це лише типова для місцевих мистців музичка (аудіопродукт) для домашнього вжитку в колі святешної родини однодумців, маленький автопрезентик під подушку чи подарунок друзям на флешечці з пляшчинкою для солідності портфоліо.