Ритуальна гра зірочки столичного підпілля не спроможна надихнути хоч якусь уяву.
Реліз київської артистки Chloe Landau настільки не зауважує змін на українській сцені, що більше є нудним анахронізмом, аніж чимось прогресивним.
Дебютний альбом Chloe Landau своєю обкладинкою наче одночасно хоче перебігти дорогу Сабріні Карпентер та Тучі. Може, і є у ній щось від ейфорійної фанатки Гантер Шафер, проте трикстерицею чи карикатуркою її ще важко назвати.
Після всієї презентації грайливої естетики зірочки київського підпілля аж страшно починати слухати її дебютний альбом. Заяви про гротескні тексти, Апокаліпсис та появу нового покоління українських виконавців мурашитимуть представників 24 каналу ще років сорок.
Якщо "Dreamhouse" й нагадує щось у своїй візії, то не надто вдалий альбом badactress "villain era" (2023). Відтоді badactress змінилась настільки, що її навіть тепер не впізнати. Fakasutra ще у 2022 році щось подібне зробила настільки краще, що нічого з нинішньої Chloe Landau навіть не поставиш поруч. З чимось на кшталт "Снігова Фея" вона може хіба дихати у спину Тучі.
Якщо вже й говорити про вівісекцію чоловічого, то у Yuvi чи Katarina Gryvul значно вищий рівень виконання ("Counter-Strike"). А ще ж є чимало чого цікавого поміж українських кобіт, які стібуть чоловічі бажання (від Буловінової та до Валерії Вовк). Жіноча сцена України загалом нині значно цікавіша у своїй тверезості, аніж плаксиві чоловічі романтики, які лише чекають смерті з Її рук сліпими щенятами.
Феміністичні загравання з Богом усім відьмацьким начинням (переважно невдалі) у цей момент часу є чимось доволі допотопним, хоча б на прикладі Кажанни ("Вінчання з землею"). Цей трек, до речі, мав би бути хітом її альт-попу, якби не його повсякчасна передбачуваність. Щось глузливе у її бімбо йде у бік такої собі театральщини, яку вже зовсім важко приховати навіть рекламним гротеском ("Газова Камера").
Увесь глум цього ритуального female gaze чудово можна зрозуміти у стані дзеркалочки патріархальному світу. Може, вона й шукає десь поміж цих кліше на стереотипи якусь іскру, однак так її не знаходить ("Подивись на мої зіниці").
Десь тут є враження, що її публіка – це реднеки з Левандівки, яким вона все розжовує по складах, а не столична богема, перед якими вона стібе рекламну романтику ("Ice Baby", "Мікі Маус") поміж постійних згадок про смерть. Тут вкотре можна згадати хоча б Dana Dentata з її альбомом "pantychrist".
Так багато чого можна зрозуміти про її (богеми) нинішній стан.
Зрозуміло, що кобіта, як вища істота, мусить опускатися до чоловічого пекла. Вони ще з дерева не злізли, а вона вже мусить пурхати біля них метеликом зі своїм deconstructed club. Чому ж тільки робить вона це так неоковирно та неохайно (навіть якщо й стібе чоловічі характеристики), що якийсь Боб Крома ("Фосфорні Бомби")?
Це швидше організаційний брак її артистизму, аніж буквально передані моменти страждання ніжної жіночої душі у жорстокому чоловічому світі, якби сказали експерти на Суспільному (якщо не розпад слів під час війни). Немає тут нічого такого, що аж йой відразу на місці. Може їй краще рухатися кудись убік торішньої Addison Rae?
Поміж такої поважної промоції на альбомі Chloe Landau щось справді цікаве та пізнавальне про стосунки можна знайти хіба у рядках "Мене навчи помирати як у фільмах Діснея. Буду ніжна до тебе як Північна Корея" ("Корея"). Є ще, звичайно, відьмацька готика "Kitten Fur" з повчальними словами "Біля вікна ти не стій. Мене ображати не смій. Правило двох стін. Тіло як пластилін", яка тільки чомусь нагадує полегшений Ragapop. Ось і все просунуте підпілля.