Шароварна пародія на Холодний Яр від схематичного експлуататора Василя Шкляра.
Експлуатаційна оптика Василя Шкляра перетворює історію Холодноярської республіки на патріотичну карусельку порнографічних картинок.
У нещодавньому інтерв'ю виданню The Babel Василь Шкляр жодним словом не згадав про Юрія Горліс-Горського та його роман "Холодний Яр" (1933-34). Типу, він (Шкляр) єдиний та популярний оспівувач Холодноярської республіки, а інших нема і на тому катма.
Але Горліс-Горський пише повагом, з розмахом, з плином козацької традиції і не без натяків (дівчата не цурались). Читаєш його і душа усміхається-розливається від вольниці козацької. Відразу хочеться співати присвистуючи, якщо не "Маруся раз, два, три, калина", то багатоголосе "Засвистали козаченьки". Між рядками у нього теплом дихає батько Тарас і тому відразу згадуєш його: "Село на нашій Україні. Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, а на горі стоять палати, неначе диво. А кругом широколистії тополі, а там і ліс, і ліс, і поле, і сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом".
А потім приходить Шкляр зі своєю експлуатаційною оптикою і над його попсою можна лише ржати вголос. У його кон'юнктурці все відразу схемами на поличках. Тут натиснути, тут притиснути, а там – напустити (дешевої містики з карикатурними воронами). Це, звісно, не "Таємний посол" Володимира Малика, але сентиментал приречений так стоїть тужливою, що аж гай шумить. У тому шароварному порно, у тій експлуатації, у тому, власне, Яр-exploitation Шкляреві відразу б під спідницю залізти, а там й д'горі – до цицьок. От і вся белетристика (як каже мудрий вкраїнський нарід), де він, схоже, що гадає, що подвизається на нивці місцевого начебто Тарантіно. Цікаво, до речі, як поміж іншого у фільмі Чорний ворон чудово вписується в таку специфіку Шкляра сіренька музичка Мілоша Єліча, а ще стара халтурка Вакарчука "Веселі, брате, настали часи". Хоча для чого, навіщо, хз? І чомусь вкотре (після Крут) не Кому вниз? Схоже, що невипадково на фільм підписалась й студія 1+1, особливо після українофобних настроїв в серіалах Останній москаль, Догори дриґом чи Великі вуйки.
Фільм режисера Тараса Ткаченка (знімав Гніздо горлиці) витає своєю естетикою в аналогічних сферах. Відразу в лоб дешевими прийомами на великих планах, щоб можна було негайно насолодитися кров'ю-юшкою. За пафосним голосом Шкляра за кадром негайно та надовго з'являється відрубана голова будьонівця в руці холодноярівця (до старту радянського фільму Данило Галицький тут, звісно, далеченько). Ще декілька черепів і десь би у цій билині мала би бути якась Баба-Яга (як у Гірких жнивах). І вона таки буде, бо вже аж занадто все це нагадує відому картину Віктора Васнєцова. Для наших вона, звісно, ворожка, але для клятих москалів – вона відьма (і так відразу ехом: відьма-відьма-відьма). Сценарист Тарас Антипович ще зауважує, що Холодний Яр – це пекло для червоних комісарів і тут би режисерові відразу знімати місцеву версію Хеллбоя (тим більше, що в новому якраз Сталіна згадують), але де там.
Театральна бутафорщина дешевого кіновиробництва за 20 мульйонів просто експлуатує павільйончики Поводиря та Крут (звідки перебігло декілька акторів) і клішовані образки комуняк в окулярах чи бикуватих червоних з прізвищем Бєсовський. Актори переграють, рани – несправжні. У кадр лізуть ненаситні китайці і якщо хтось сподівається на якийсь Шаолінь з фільму 1982 року, то фіг там, режисер знімає свій вестерн-істерн. Пророча музика Єліча нагнітає замість бурі чи саспенсу великий пук. Дешева містика налягає на пророчу істину невідворотної долі, халтурна компграфіка пожежі в монастирі, а батал – відверто слабенький в своєму героїчному розфокусі на слоу-мо.
Холодноярівський богатир Іван увесь такий насуплений та зібраний в губах, що аж зараз лопне. Його містичні стосунки з вороном нагадують чехословацьку класику Три горішки для Попелюшки (1973). Він вночі, під дощем, копає могилу для батька і виє вовком (але не чомусь перетворюється на вовкулаку). Він ніндзя з трьома Георгіями на грудях, який безслідно зникає поміж вогню та диму, а його вірний китаєць – то його вестернова П'ятниця. Іван весь такий супермен, що аж писець на вітрі тріпоче, а його побратим Вовкулака – це тодішній Рембо з кулеметом Льюїса. Він – глас народу, каже що Петлюра все просрав і тому змушений буде до кінця фільму періодично видавати: якщо на "сраку", то "всрався". І це, типу, в Ткаченка такий реалізмъ в кадрі.
Лютий пафос Шкляра масними кавалками рве на собі сорочку. Експлуатацією трешу та порно на великих планах (повішених, розстрілів жидів тощо). Але то якась пародія, а не щось гостросюжетне (треба було Шкляреві точно Мела Гібсона виписувати з Голлівуду). Холодноярівські м'ясники з великими ножами, які білують козу в кадрі, лише звіддаля нагадують Безславних виродків Квентіна Тарантіно. У Тарантіно це хоч весело, а тут настільки убого, що навіть напис "хуй" на брамі ледве можна розібрати. Особливий кайф для Ткаченка – знімати квазівестерновою оптикою епізод, де комісар Птіцин сцить в свої червоні штани. І ще раз капслоком – сцить в свої червоні штани. Згодом його нарешті таки холоднокровно вб'є холодноярівка з душевною травмою на обличчі та волоссі. Якщо Шкляр вже так хотів стібати червонопузих, то краще б спочатку повчився на прикладі фільму Казка про Хлопчиша-Кибальчиша (1964), там, де і шкіряні шортики, і гей-натяки, і все інше.
Попри увесь розмах кривавого порно Чорний ворон достатньо цнотливенький зась-фільм. Ні тобі сексу в головного героя (бо дружина вже вагітна), ні чогось пікантного в любовній лінії з єврейською перукаркою. Під час наступної прелюдії Вовкулака вже переріже їй горло та вб'є молодшого брата в стилі "натуралізмъ", щоб згодом багатозначно згадати біблійного Каїна. А особливо кумедною в тій школотній ліриці режисера Ткаченка стає закохана сценка дуплетом у профіль (в монастирі).
Всю цю шкляреву порнографію можна було передбачити заздалегідь, але навіщо знову після Крут 1918 так тупо засовувати в нове українське кіно алюзії на радянські фільми? Нафіга у фільмі про Холодний Яр згадки про раннього Міхалкова? Актор Тритенко виразно дає його комічні куплети зі стрічки Свій серед чужих, чужий серед своїх (1974). А вірний помічник-китаєць просто розривається між цим фільмом та Білим сонцем пустелі (1969) Володимира Мотиля. Хіба не звідти те комісарівське "таваріщі женщіни"? І Вовкулака з кулеметом Льюїса, то ще той популярний привіт Міхалкову та товаришу Сухову.
фото: moemisto.ua