Чемненька та побожненька графоманія Ольги Фреймут, людини та панночки.
На хвилі підйому українського книговидання у дитячу літературу біжить тьма народу, оскільки саме дітками можна безбоязно впарювати нині будь-яку халтуру в промислових масштабах.
І тому нічого нового під місяцем немає у тому, що після різноманітних дерманських, ніцоїв, вдовиченків, денисенків чи бачинських до легіону вкраїнських графоманів прибилась, і навіть замутила власне видавництво Snowdrop, галицька уродженка Ольга Фреймут, людина-журналістка, людина-ревізорка, людина-рукавичка, людина-панянка. А чому, власне, ні, якщо дитячу книгу про пана Їжака вже написав навіть співак Потап? Дивно тільки, звичайно, що жодних дитячих книжок ще не написали Регіна Тодоренко, Влад Яма чи Тьома Мілевський.
Дебютна графоманія Ольги Фреймут "Кажан Жан" без жодних докорів зазіхає на якусь особливо богонатхненну місію зі спасіння діток, оскільки відразу, за чемною галицькою традицією, намагається стати поруч з Євангелією від Івана. У традиційному галицькому пафосі Фреймут не бачить жодного берега і тому ось так побожно сповідається у передмові про божий перст у власному тілі: "Але коли вимовила перше речення, то одразу зрозуміла, що Хтось Невидимий диктує мені історію". А щоб остаточно добити контрольним будь-які сумніви про протилежне, вона втретє наголошує на тому, що всі її муки народження письменниці – від Бога.
Але навіть народній галицькій теології важко зрозуміти той підозрілий епізод фреймутового благовіщення, де Абсолют чомусь комусь диктує таку недоробленість та халтуру. Шляхи Господні, певна річ, незвідані інколи, але ж не настільки.
Фреймутова нетерплячка-сверблячка породжує у книзі про зухвалого фільозофа Жана якусь пісну зупку, без особливого розуму, натхнення чи фантазії. Фреймут ліньки напружитися для святих діток і вона за прикладом Вдовиченко та Денисенко також чомусь думає, що варто лише впарити малюками якісь маркери сьогодення (реп, ультрамодні кросівки, кока-кола чи селфі) і бідні дітки будуть пісятися від щастя.
"Кажан Жан" у певних деталях перегукується з книгою Тані Малярчук "Mox nox" про постапокаліптичне майбуття Галичини очима рукокрилої істоти. І хоча книги майже одночасно потрапили у книгарні будемо вважати, що це лише банальний збіг, прояв невловного галицького духу у повітрі. Фреймут, як і Малярчук, також заходить на коучингову парафію просторікувань про доконечну потребу імярека в ікарових мріях, але все це вона могла надибати у мультику про Рапунцель під який нещодавно так убого намагалась косити Викрадена принцеса. Кінематографічний слід тут навіть цілком доречний, бо у фреймутовій школі для кажанів вчать закон Лінча-Пітера "сови, як люди – не ті, ким можуть видаватись".
Сон Ольги Фреймут породжує чудовиськ і вона якось не особливо знає, що з ними робити. Нагромаджує бездумно лише кострубаті схеми та похвалитися може, хіба що, скакалкою з хробачка (мертвого). Побожний бунтар Жан щонеділі літає під дзвіницю церкви, оскільки обожнює органну музику, і схоже, що має чудовий слух, оскільки якось чує у батьківській кімнаті якісь особливі звуки. Фреймут не може не розуміти сексуального підтексту (у житті батьків) в такому контексті, але вчасно зводить такий блуд до чищення батькових зубів (добре, що татко ще не лікував за дверима мамині зуби чимось пружним).
Прісна історія Фреймут, яку навіть не рятує ілюстратор Кость Лавро, наосліп бігає від банальних імен персонажів (директор пан Вурдалака, лікар Упир Чортович чи Соловей Ярославович, який співає (співає?) реп на пухнастій липі) до урочої сентиментальності галицької побожності, де кажан Жан хоче побачити Сонце і зробити селфі. Логічно, що якійсь мінімальній гуморинці поміж такого пафосу навіть не місце і тому Жан під час польоту зустрічає лелеку, яка несе кудись дитинку. А ще симпатичних ангеликів на хмарках-скейтах, а також дівчинку Янголяну в ультрамодних кросівках (дивно тільки, що без айфону), бо за чемною галицькою традицією до Бога треба приходити лише у найкращих мештах.
У всій цій історії з прейскурантним неадекватом за 180 гривень якось зовсім зрозуміло за що, власне, варто платити такі гроші, бо де тут Фреймут має мрію і який вона тут долає страх? Хоча, наприклад, усім навколо відомо за що треба платити у "Дуже голодній гусениці" Еріка Карла чи в історіях про Карлхена від Ротраут Сузанни Бернер.
Лише, ніби незрима тінь, тут може пробігти та апокрифічна думка, що чемна та консервативна галицька вірянка Фреймут на споді "Кажана Жана" має історію про спасіння та навернення до Христа всіляких гомосексуалів та лесбійок, тому що саме вони стоять переважно за постатями кажанів чи вампірів у масовій культурі. Це ж ними лякають людей. Це ж їх мають за Божу кару. Це ж вони хочуть вийти з темряви на білий світ. Ось чому Жану, після лету до Сонця, потрібна операція. Ось чому він після зустрічі з Сонцем став рудим, бо ж у Христі хрестився та вийшов з тієї купелі новою людиною. Він був сліпим, але прозрів та прийшов до Бога, бо лише Христос – Сонце Правди (Малахії 4, 2).
І хіба ж не про це була вже згадана тут книга Тані Малярчук "Mox nox"? Про невмирущість галицького народного богослів'я, такого сентиментального і такого ділового водночас.
А персонально для Ольги Фреймут тут лунає хіт SZA "Babylon".
фото: allo.ua