Пиріг і Батіг "Замордовані. Подзвін другий" (2025)

Сакральна музика на вірші замордованих українських поетів від гурту Пиріг і Батіг.

Друга частина триптиха львівського колективу Пиріг і Батіг на вірші вкраїнських поетів, зокрема й Олега Клюфаса.

Після альбому "Колядницький" (2024), з одним теологічним питанням, яке, на щастя, ніяк не вплинула на виконання, Мар'ян Пирожок переїхав у Харків з клятої львівської вологості. Згодом він мобілізувався у ЗСУ.

Альбом "Замордовані. Подзвін другий" вже писали у резиденції "Слово" Харківського літературного музею, а саме – у квартирі Юрія Шевельова.

Перш ніж перейти до альбому варто згадати нещодавнє інтерв'ю Мар'яна Пирожка з Юлією Тимошенко, де він навіщось говорить про вимикання музичного снобізму у згадках про МУР та Артема Пивоварова.

Про який снобізм взагалі може бути мова, якщо просування цієї зауваги щодо певного контенту є банальним газлайтом з теренів псевдосуб'єктивності та переляканого неуцтва? Що, хіба там усі аж підряд є фанатами книги Джона Сібрука? Це різновид гасла "какая разніца".

Ще можна було б говорити про снобізм у моментах якогось заперечення матеріалу Пирожка, Корольова, Слєпакова, Blooms Corda тощо, але який снобізм може бути у критиці Пивоварова та МУРу? Їхня діяльність – це звичайне паразитування. Пивоварову байдуже на українську поезію. Це насамперед технічно недбалий запис, халтура, де він втомився вже після першого треку.

Якщо комусь зі слухачів там й приходить якесь натхнення на подальше дослідження, то лише завдяки якості матеріалу (поезії та постаті авторів), а не через якесь там виконання теперішніх мистців. Цікаво, звісно, як та новітня Юлія Тимошенко так цнотливо загортає це питання у папірчик.

Після альбому "Замордовані. Подзвін перший" (2024) гурт Пиріг і Батіг сміло тримається тремтливого імпресіонізму у своїй версії сакральної музики на вірші замордованих українських поетів. Їхня формула музичного обрамлення (бароко-поп, психо-фолк тощо) добре працює на цих теренах відродження уваги до української поезії. 

Новий альбом вже поволі надолужує ігровий момент, чого було трохи менше на попередніх записах ("Місяця срібний дзюб"). Можна вже писати про певний поставовий перформанс, де Пирожок вкотре вдячно згадує Девіда Сильвіана ("Голод"). Біля Семенка таки мусить бути якась іронія ("Я"), а біля Йогансена – хоча б Равель ("Поезія"). 

Микола Зеров найбільше промовляє про важливість єдності форми на альбомі у тонкому передчутті Неминучого ("Чистий четвер"). Промовляє, власне, після метрополісного треку "Борвій/Мати" Вероніки Черняхівської, де гурт Dakh Daughters є дещо зайвим. Зрозуміло, звісно, навіщо вони вриваються у ці перфектні структури своїм відьмацьким хаосом, проте мавкове у них значно краще, аніж відьмацьке.

У найкращому на альбомі Пирожок трохи відходить від сакральної лінії триптиха. Такої несподіванки від нього таки варто було очікувати завжди попри весь його зовнішній поваг (згрубша). 

Світанковий "Барабан печалі" Ґео Шкурупія є його відповіддю рагульській істерії Пивоварова та Клавдії Петрівни. Видко, що хлопа це вкурвило і він вклав усю душу у цей трек, який своїм світлом враз пронизує всю нечестиву бісівщину АП та КП.

У найкращішому Пирожок раптово дає Тома Йорка ("О земле втрачена, явися" Василя Стуса). Це щось на кшталт жарту для своїх (зокрема, й Blooms Corda), але й певний знак для всіх назовні. Десь на віддалі навіть Вакарчукові. Така вже це витончена, ювелірна робота.

З таким завзяттям варто все ж сподіватися на те, що вони таки візьмуть 9 березня Шевченківську премію з альбомом "Замордовані. Подзвін перший".