Коротка історія комсомольського цькування поета Калинця хіпстерами Садового.
Не думав і навіть не гадав один з найкращих українських поетів другої половини 20 століття Ігор Калинець, що на 26 році незалежної України його цькуватимуть тітушки Садового, ці його вірні пси-хіпстери.
Збурення комсомольських мас секти Садового повстало опісля засідання конкурсної комісії Львівської міської ради, яка обрала новим директором Будинку органної та камерної музики старого його очільника Юліана Винницького, а не молодого посідача на орган – Івана Остаповича.
Протест львівських хіпстерів відбувався під гаслами "проти совка, кумівства та кругової поруки" і замість того, щоб добиватися потрібної їм справедливості адекватними методами він (протест) відразу кинувся цькувати поета Ігор Калинця (авторитетного члена конкурсної комісії). Оскільки про існування Винницького ніхто до цього часу не здогадувався, то поет та дисидент Калинець негайно став зручною мішенню, носієм усього совкового, кумівського та кругового (в очах полум'яних комсомольців-хіпстерів).
І ось тут справу Калинця можна навіть потрактувати як фрагментик протистояння Порошенка та Садового, оскільки Калинець свого часу агітував за перемогу першого у першому турі. Хоча вже після перемоги, під час візиту президента Порошенка до Львова, він хоч і перетнувся з Калинцем на стометрівці, але так і не запросив його з собою до музею Андрея Шептицького (ще й столичні охоронці Порошенка трохи позбиткувались з української мови Калинця).
Для тих, хто у танку (а таких буде багато) варто відразу повідомити, що автор цих рядків не є прихильником Юліана Винницького (якому вже треба нарешті піти на пенсію). Не став автор цих рядків й поціновувачем Івана Остаповича після огляду в інтернеті його творчих помислів та істерик. Перш ніж перейти до аналізу совкових борців зі совком варто, певно, поділитися з читачами тією невловною гадкою, що уся ситуація більше нагадує якусь підставу, адже не можуть всі її учасники з садофілійного боку так відверто тупити та підставлятися.
На короткий ментик усе це нагадує трюк, як у випадку сайтового листування письменника Андруховича та дещо причинних читачок зі Сходу чи, якщо перейти на місцевий рівень, історичне вигнання бісів з передачі Дроздова (ха-ха, де графоман Дроздов, а де українська мова). Однак якщо в оказії з Андруховичем та Прохаськом полум'я протистояння ще якось підтримується, то цькування Калинця у Львові всі причетні намагаються швиденько забути та навіть не згадувати. Що, не дочекається від них Львів навіть акції Je suis Калинець?
Усе це лише хиткий здогад, примарна підозра, і тому варто відразу переходити до гоп-компанії тітушок Садового, і насамперед прочитати деякі садофілійні ЗМІ, які освятили кампанію цькування Калинця святими (для себе) штандартами та фюрерами. Перед тим, як перейти до паноптикуму провінційних персонажів, варто одним оком оминути примітивний текст у газеті День, щоб відразу перейти до дивовижної ситуації на сторінках загалом фригідного садофілійного видання Твоє місто, де несподівано також знайшлося місце для істеричного тексту "Сон Ігоря Калинця в літній день. Як "обирали" директора органного залу".
Пише цей текст Анна Журба, і це, направду, цілковита журба. На сайті школи журналістики УКУ можна зауважити, що авториня з Ромен і так відразу зрозуміти, що вона хоч й навчалася у ЛНУ, але абсолютно не знає місцевих розкладів та контексту (особливо з римо-католицькою парафією).
Емоційні маніпуляції авторки простежуються вже в її самопрезентаційному реченні: "Свято вірю у велику місію та відповідальність журналістів перед суспільством. Цілеспрямована, надзвичайно самокритична і просто критична, маю загострене відчуття справедливості".
Тут стільки незнищенного пафосу комсомолки, що навіть незрозуміло, чому ці люди називають Калинця совком. Тим більше, що самокритичності у її тексті жодної, дно намацується відразу та наосліп, а перед її читачами вкотре повстає живий приклад фейсбукового ефекту видавання бажаного за дійсне.
Безапеляційний розмах її речень без вагань викриває у ній фанатичну будівничу світлого майбутнього, яка свято вірить у велику місію, адже вона сіль землі Сумської: "Львів утратив шанси на розвиток і зміни у Будинку органної музики", "далека від класичної музики людина, але результати голосування образили мене особисто", "під час його презентації хотілося сміятися або битися головою об стінку".
Журба нарікає на те, що авторитет Калинця був тиском для інших (учасників комісії), але хіба оцей заклик з її тексту не є тиском (на учасників комісії): "мовляв, необхідна підтримка громадськості, аби вибір комісії був справедливим"? Насамкінець пропагандистська істерика накриває Журбу повністю: "Якщо забути про упередженість Ігоря Калинця, який ще до засідання сказав Остаповичу, що голосуватиме проти нього (то й не дивно, що поважний письменник заснув – навіщо дарма втрачати час, якщо він усе для себе вирішив?)". Проте у чому тут упередження Калинця (який нібито заснув на виступі Винницького, а не Остаповича) і для чого цей ображений тон, типу, сарказм?
І де, власне, фото чи відеодокази сну Калинця? І звідки у неї стільки наїву: "Було очевидним, що перемогу має отримати Іван Остапович. За правилами вселенської справедливості, конкурсу, совісті, здорового глузду. Задля розвитку, прогресу, популяризації органної та класичної музики загалом. Заради використання потенціалу, який має органний зал"?
Було очевидним для кого: для дівчаток з Еквестрії чи для лікарки Плюшевої? І що це за закони такі вселенської справедливості, ніби зі шпальт роменської районки чи сайту Новий погляд Роменщини? Останній абзац її тексту відразу стає канонічним прикладом самозакоханої непритомності.
Журба увесь текст тільки те й робить, що буркотить та купається у власній поважності, а Остапович (як стане зрозуміло пізніше) вже давно таким є. Тільки її законсервоване видання може писати про Остаповича, Демка та львівських хіпстерів, як про світло, світло.
Редакторам Твого міста та учителям такої журби-бентеги варто битися головою об стінку під час читання цього тексту. Балинський можна вже спокійно забухати, бо навіщо вкладати у тих студентів стільки сил та здоровля, якщо результату як не було, так і не видно. Хіба що креативні маси зможуть випускати львівську версію жуйки Love is, але тепер з Журбою – Журба is, де журба – це битися головою об стіну.
Так хто ж ці воїни Світла, які повстали супроти Темряви в постаті поета Ігоря Калинця? Хто усі ці витязі, усі такі ліберальні та демократичні, але лише не тоді, коли це стосується їхніх інтересів? І тут надзвичайно цікаво спостерігати за тими, хто так полум'яно проповідує множинність правд, але в реальному житті тримається лиш своєї, і тими, хто так нагально говорить про пост-правду, але в реальності відразу ховається у власні комфортні упередження.
Поміж цього повстання мас на Калинця можна помітити, наприклад, Васю Расевича, який впевненим телеграфним стилем пише, що на тлі молодих, освічених та талановитих Калинця навіть ніхто не згадає (забув, певне, про торішній "Калиновий герб" від Абаби), і навіть патякає про парткомісії.
Але ж це той старий комсомолець Вася Расевич, член вікопомної ініціації Ірини Фаріон до безсмертних лав КПРС. Ким він тоді був, здається, що комсоргом історичного факультету? А тепер, схоже, що Вася вже намилився ходаком на сліди екзильної долі Володі Павліва, але Павлів хоч ще той приколіст та тонкий поціновувач творчості Калинця, писав магістерську на ню. Тому Расевичу, цьому вічному епігону Грицака, лишається лише тішитися від того, що його прізвище можна побачити в одній старій статті The New York Times, другий абзац знизу ліворуч, третє речення.
Тим більше, що його вже погнали з інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за те, що він, як колись писав нечесаний забрьоха Чалєнко (відомий кремлівський пропагандон), любить Істину більше, ніж Батьківщину. Хоча чомусь так часто ця любов до Істини підштовхує інтелектуальні тиняння Расевича у палкі обійми Вадіка Колесніченка.
Расевича часто чомусь презентують опонентом В'ятровича, але це, звичайно, два брата-акробата. В'ятрович легковажно дає путівку у життя кон'юнктурній халтурці Червоний та чи може патріотичний український блокбастер (книга та фільм) бути на 70 відсотків переказом власними словами російського серіалу? Це зрада, перемога чи саботаж (згідно з законами воєнного часу)? Чи Кокотюха та Буадзе можуть відмазатися голлівудсько-радянською лінійкою: The Lost Patrol (1934) Джона Форда, Тринадцять (1936) Михайла Ромма, Sahara (1943) Золтана Корди?
Поміж чогось нібито світлого та прогресивного також можна зауважити нардепиню Ірину Подоляк (Самопоміч), яка завжди нібито акцентується на нових методах, але чомусь завжди приречено збивається на давній галицький тренд замовчування небажаного (непоіменоване і тому відсутнє-витіснене), на нерукоподання.
Нардепка Подоляк опісля декларації Львівської садової республіки навіки увійшла у народну пам'ять, як багаторазова авоська Подоляк на кшталт Річарді Левове Серце. Цікаво, що у нещодавньому серіалі The Handmaid’s Tale про тоталітарну державу Галаад усі рекрутовані служниці ходять до напрочуд совкових магазинів саме з багаторазовими авоськами. То таке майбутнє Львову пропонує Ірина Подоляк?
Дивно, що креативна туса Садового ще не запропонувала їй палити книги Калинця, адже це була б ще та атракція у мертвому Львові, цьому потьомкінському селі. Цікавий, звичайно, кидок історії, де всі ці хіпстери-консюмеристи повільно стають негативними персонажами антиутопій, наприклад, Бредбері, стають предтечами тоталітаризму. Нарікають на гоповату публіку Варти, однак нічим особливим, як можна побачити на прикладі цькування Калинця, від неї не відрізняються. І так, це знову старий казус Фаріон-Подоляк.
Усі ці садові борці зі совком – це і є агресивний совок з його безапеляційним переслідуванням інакодумців та схильністю до методів радянської психіатрії в негайному оголошуванні небажаного клінічним випадком. Усі вони, як колись справедливо зазначила нардепка Ірина Подоляк, лише незріле бидло.
А перед остаточною зупинкою на інфантильній істерії головних ініціаторів цькування Калинця, Івана Остаповича та Тараса Демка, можна пробігтися краєм ока над усім іншим дріб'язком садової тітушні, де буйним цвітом цвіте вузьколоба одностайність, фейсбучне кумівство та кругова порука львівських хіпстерів. Наприклад, ось так.
А ось і корисні ідіотики Садового (ще з часів просування Альфа Джазу у маси).
Ті вірно прислужували Кучмі, а ці зараз віддано служать Садовому.
А кто такой этот Игорь Калинец?
Захмарна висота ексдисиденства?
Згадки про борців з драконами, які згодом самі ставали драконами від борців з драконами, які самі стали драконами.
І ось це таке куце, але смішне.
А це Всеволод Поліщук з Креативного міста Львів, однак без критичного мислення (але з імітацією), який пише про вічне комсомольство Калинця.
Поліщук проповідує західне щастя усім навколо, хоча Креативне місто Львів – це лише ширма для прикриття агресивного капіталізму only для своїх (свій до свого по своє – улюблене гасло львівського мера поміж деяких інших), розбудова структури для лояльного та наближеного до Садового бізнесу. Для них тут усе, для деяких – відсів за партійною та корпоративною приналежністю, а для усіх інших, хто не з ними, – гетто. І хіба просування Креативним містом Андрія Москаленка у майбутні мери Львова не є посполитим галицьким принципом кум-кум, а не омріяним (утопічним) win-win (хіба нє, Сєво?)
Далі вже хіпстерська посередність закономірно збилась на мізер, на нарікання, наприклад, на голос Винницького, і це вже більше нагадувало футбольний матч, де одна команда тупо виставила у штрафній автобус, а інша, від безпорадності, перейшла на безрезультатні навіси, ніби у коня Березуцького. Авторові цих рядків також не подобається маніяцька заточка Остаповича (там, взагалі, цікава фізіогноміка) та перешугане блеяння Демка, але ж він не пише про це як про наріжний камінь їхньої професійності.
А ось і головні ініціатори цькування Калинця – Іван Остапович та Тарас Демко. Ось ці безкультурні хлопчики, всі такі святі та невинні, немов новий альбом The Clientele "Music For The Age Of Miracles". Цікаво, вони з Пилатюком також так воювали чи просто у куточку стояли?
23 серпня 2017 року Остапович та Демко запам'ятають назавжди як найбільш безкарний день знущання з Калинця, оскільки вже 24 та 25 серпня вони раптом попустилися та почали чистити коменти. Схоже, що хтось більш розумний популярно пояснив пацанам політику партії. Якби після цього цькування, щось, не дай Боже, сталося б з Калинцем, то Демку з Остаповичем (разом з Расевичем) відразу настав би пиздець, їх би просто закопали тут на місці. І 28 серпня Остапович вже відмазується, що ніби нічого такого взагалі не було, а лише сон.
Відразу хочеться відшукати поміж цих скидачів авторитетів з пароплава сучасності нових маяковських чи семенків, хочеться відшукати нового світла, однак там лише чомусь недалекі та провінційні персонажі, пафосні совки. Наприклад, літературознавець Тарас Демко, який гордо називає себе поетом, хоча у тому, що варто відшукати в неті, можна помітити лише графоманію. Демко тусить на радіо Сковорода разом з іншим львівським графоманом Бєгловим, тож було б дивно, якби там справді було щось цікаве.
Їхні спільні інтерв'ю з Остаповичем можна слухати та читати заради сміху замість виступів Петросяна, наприклад, оце на Радіо Свобода, де прогресивний середній клас потребує класичної музики (там ще ведучий такий кумедний). Остапович у різноманітних інтерв'ю, взагалі, несе настільки таку відірвану від життя єресь, що навіть дивуєшся, як так можна (але мистцю можна). Ось тут про комерційний продукт, попсу та внутрішній прогрес завдяки класичній музиці.
З його старанного учнівського маніфесту в журналі Ї "Головна проблема сучасної людини – небажання залишатись наодинці з самим собою" мусить сміятися перший курс філософського факультету, тому що якось не зрозуміло чому таке профанне просторікування надрукував Возняк у такому шанованому журналі.
І вже десь настав час зрозуміти, що Демко та особливо Остапович десь навіть брати-близнюки з Винницьким (з цукорками під пахвою) у тому псевдопоетичному мисленні львівського мистця з таким замилуваним на світ поглядом з окрайця цнотливого серця, відсталому та провінційному. 500 заходів – то добре, але який відсоток справді якісних речей у тій цифрі? Чи знову усе збивається на тоталітарну увагу до кількості а-ля "451 градус за Фаренгейтом", а не якості?
Схоже, що цю безграмотну генерацію хіпстерських бариг, графоманів, консюмеристів та нездар з жахом згадуватимуть наступні покоління, бо Остапович навіть на тлі Винницького надто слабонький для директора Будинку органної та камерної музики. Десь з цієї пацаватої безграмотності та безкультурності й проростають інфантильні істерики Остаповича щодо заяв Калинця перед голосуванням, усі ці його та Демка совкові лементації та мова ненависті (якої їх мав би позбавити Володя Бєглов).
Безграмотний хіпстер Демко тішиться, що сказав ганьбу самому Калинцю (за власну думку).
Господи, стільки пролетарського пафосу у тому капслоці.
Залишіть його у променях колишньої слави? Серйозно? Це для графоманів хіба що колишньої.
І нарешті перелякані відмазки Демка.
А от Остаповича чомусь найбільше муляє совість Калинця та його номінація на Нобелівську премію, де слова про помсту, то вже точно маразм Остаповича (як і цей "поет").
Тут ще можна помітити такого собі лівака Зенона Дашака з Автономного Опору, який постійно ходив під Садовим та гавкався зі Свободою, і це, певне, багато, що говорить про цих шарікових. А тішить у цій ситуації хіба що те, що за Калинця заступився курбасівець Андрій Водичев.
І, звичайно, що це ніяка не боротьба проти совка, кумівства та кругової поруки, а звичайний кар'єризм під протекторатом структур Садового (польське питання неодмінно має ще тут вистрілити). Однак, тут також вкотре треба подякувати Андрію Івановичу Садовому за його талановиту звичку вчасно зливати непотрібних вже йому людей та являти народові усю їхню дурість та обмеженість.
А наприкінці для усіх дівчаток з Еквестрії лунає хіт Flume "Never Be Like You", який так прекрасно вистрілив у серіалі Молодий Папа, цій репетиції Другого Пришестя Господа Нашого Ісуса Христа, яку не менш прекрасно проспала уся секулярна критика (десь про це навіть нова книга Наталії Яковенко "У пошуках Нового неба: життя і тексти Йоаникія Ґалятовського") та чимало побожних парафіян, яких щонеділі закликають бути уважними.